— Що нового по Ховенвіпу?
— Накреслюю контури споруди. Працюватиме Гнат.
— Знаю, він мені вже сказав. Що це за організація — “Суперхомо”?
— Не знаю.
Ромашин гмукнув.
— Погано.
“Що ж тут хорошого”, - подумав я.
— По-моєму, Гнат сам не справиться. Я ще раз проглянув звіти комісії по розслідуванню обставин загибелі групи Шерстова. Потрібно нове розслідування. І якнайшвидше.
Мене не треба було в цьому переконувати, але і я мав у руках лише звіти тієї ж комісії, зведення загадкових подій з участю Зо Лі, єдиного свідка загибелі групи, та ще якісь туманні здогадки, припущення. Чи не пізно я залучив Гната? Втім, раніше не було особливих причин ворушити цю справу, до того ж Гнат повернувся з експедиції лише місяць тому.
— На початковій стадії розслідування достатньо одного-двох чоловік, — сказав я. — Потім, за потребою, як то кажуть, вводитимемо свіжі сили.
Ромашин кивнув, поклав підборіддя на сплетені пальці рук, повторив:
— Так, не подобається мені ця історія… Три дивних аварії — і всюди бачили Зо Лі… Читав акт медекспертизи? Чому так довго медики не могли визначити, що сталося? Від чого загинули чистильники?
— Влада авторитету.
— Як? Не зрозумів.
— На жаль, ще й досі зустрічаються випадки, коли заява одного з корифеїв вважається правильним апріорі, бо її зробив, бачите, незаперечний авторитет. Так було і цього разу. Керівник медкомісії визначив винуватцем смерті чистильників рідкісний вірус, за вивчення якого він років тридцять тому одержав академічний ступінь. Вірус викликає спастичне скорочення серцевого м’яза і майже миттєву смерть. Слів немає, дуже схоже… Професору пробували несміливо заперечувати, але він зумів відстояти свою точку зору. І лише через п’ять місяців знайшовся медексперт, один з опонентів професора, в якого виникли сумніви і який наважився зробити аналіз і доповісти комісії про результати. Професор потім…
— Я знаю. Що ж, помилки треба визнавати. Мені шкода його. Як назвеш цю справу?
Я стенув плечима, подумав.
— Можливо, “Надлюдина” — за назвою лабораторії?
— А якщо — “Демон”? До речі, чому ти в’яжеш в один вузол Ховенвіп, Зо Лі й “Суперхомо”?
— Чому в’яжу? — похмуро здивувавсь я. — Хіба не Зо Лі пов’язав ці події? Щодо самої справи, то нехай буде “Демон”.
Директор кивнув: “Ну, бувай” — і зображення зникло. Знову я залишився сам у кабінеті, загубленому в надрах оперативного центру УАРС.
— Час додому, — долинув голос з пульта. Кіб-секретар. У його кристалічний “мозок” хтось із підлеглих увів програму турботи про начальника відділу, і він часто “по-батьківськи” нагадував мені про необхідність відпочинку, психологічного розвантаження і дотримання режиму харчування.
Я подзвонив Первицькому, передав йому керівництво відділом до ранку і раптом подумав, що директор Управління, мабуть, знає про трагедію на Ховенвіпі більше, ніж я, інакше він не став би так називати нове розслідування — “Демон”…
Хто демон, чи не Зо Лі часом?
Я мимохіть посміхнувся і глянув на годинник: перша година ночі восьмого липня триста восьмого року.
Проходячи повз кімнату з номером “21”, я побачив, що зелене коло номера світиться: очевидно, хтось із господарів забув заблокувати дверний автомат. Непорядок. Я ступив до дверей і побачив Гната, який сидів на столі з бутербродом у руці й склянкою молока в другій.
— Так, — сказав я. — Бенкет у час сну. Кого ждеш?
Гнат замість відповіді хутко поставив недопиту склянку на стіл, гортанно скрикнув і стрибнув до мене через усю кімнату — це метрів шість. Я з трудом відвихнувся від удару в голову, зафіксував відповідний удар у живіт, але Гнат незбагненним чином перехопив прийом і відповів серією “коліно-печінка-шия”. Спритний, шельма!..
— Ну, досить, — буркнув я, потираючи шию. — Що я тобі, тренажер? Був би я молодшим… Чому засиджуєшся?
— Читав деякі документи про древні військові організації, союзи і спецслужби типу НАТО, СЕНТКОМ-2000, Норд-армад, Пентагон, ФБР, ЦРУ, Какуредан тощо.
— Навіщо!
— Щоб виграти битву, треба добре знати не лише свої можливості, а й можливості противника. Аксіома. Військові союзи давно вимерли, як динозаври, а ми все ще воюємо з ними. Майже два сторіччя воюємо! Це ж стільки помилок пращурам треба було наробити, щоб нащадки сотні літ їх виправляли!
Легше, друже мій, легше. — Я сів за стіл, з цікавістю поглянув на сторінку якогось древнього манускрипту, відтвореного в глибині чорної панелі столу. — Ми також часом робимо помилки, не турбуючись про їх наслідки. Не всі пращури були однакові, і не всім їхнім нащадкам можна судити про минуле з позицій холодного розуму. Хоча, з другого боку, не треба забувати і про те, що людство у недавньому минулому нагадувало канатохідця, що балансував на тонкому нерві командира однієї із стратегічних ракетних установок. Слова не мої. Я не сперечатися зайшов. Пізно уже, пропоную завітати в найближчий хобі-клуб: посидимо, повечеряємо — і по домівках. Підходить? Чому ти мовчиш?