— Він два тижні перебував на лікуванні у клініці “швидкої допомоги” у Мексікан-Хате, потім у Симуширському центрі нервових захворювань, однак, пролежавши п’ять днів, загадково зник з палати, не залишивши жодних пояснень. Я побував у його лікаря, привіз усе, що дали: діагноз, методи терапії, думку медиків…
— Дивна поведінка, дивна… Зникає з лікарні, щоб з’явитися у Сааремаа… Пам’ятаєш на Сааремському пляжі незворушного незнайомця? То був Зо Лі.
Слабко проскрипів курсограф. Я зупинив швидколіт, пильно оглянувся — інфрачервоний зір у мене розвинутий непогано, але заважало мерехтіння індикаторів на пульті. Довелось увімкнути прожектор. Вільне від скель і дерев місце незабаром знайшлося, і я посадовив апарат.
— Чекатимемо, варяже, ранку.
Ми просиділи в кабіні ще години три. причому я навіть задрімав на півгодини. Світанок змів з небосхилу чорноту ночі, ось-ось мало зійти сонце. Перекусили сандвічами, які сунув нам у блок-термос машини турботливий черговий, і запили ананасовим соком.
— Порядок, — сказав я, пробуючи готовність м’язів до життєвого напруження. — Можна вставати. Підемо так: попереду я, метрів за двадцять позаду — ти. Спочатку просто обійдемо місцевість навколо печери, потім повернемося за спорядженням. Запитання?
— Хіба тут треба когось боятися?
— Боятися, стажисте, не треба, ми на Землі, але у мене якесь непевне передчуття… Коротше, ходімо так, як я сказав.
У мене й справді з’явилося раптом відчуття, що хтось звідкись за нами спостерігає, і я щонайпильніше оглянув місцевість довкіл швидкольота і нічого не помітив, однак в інтуїцію свою вірив і тому спокійним бути не міг.
Коли зовсім розвиднілося, ми побачили, що сіли на дно неглибокої ущелини, порослої молодими ялинами і папороттю. Під дашком однієї із стін жебонів струмок, вода в ньому була незвичайного темно-горіхового кольору.
Стрибаючи з валуна на валун, я вибрався на довгий кам’янистий насип, рівний, як утрамбоване ложе майбутньої дороги, пройшов по ньому до повороту — і нараз під ногами тьмяно блиснула металева смужка, потім ще одна поруч. Присівши навпочіпки, я розгріб щебінь і присвиснув. Смужки виявилися… старими рейками, що якимось чином збереглися в епоху безрейкового транспорту такими, ніби ними користувалися вчора.
Про них у доповідній записці експертної комісії не було жодного слова. Чи мені неймовірно пофортунило, і тоді це слід “Суперхомо”, чи я просто набрів на древню дорогу до якогось не менш древнього кар’єру або рудника, і тоді це слід фальшивий.
Рейки, потопаючи в щебеневій підсипці, вигинисто тягнулися поміж виступами ущелини майже на кілометр, а потім пірнули в скелю, яка на стук озвалася глухим кам’яним звуком: справжня…
Я скрушно зітхнув. Без техніки тут робити нічого. І все ж одне насторожувало: “легальних” технічних споруд на Ховенвіпі бути не могло, а всі “нелегальні” так чи інакше були пов’язані з військовими організаціями минулого. Тож колія, якій принаймні півтора століття — саме стільки років тому перестали експлуатуватися залізниці — з’явилася в цій глушині не випадково.
Схилом ущелини я видряпався нагору і опинився на скелястому обриві, всіяному блідими копичками папороті й крихітними голубими лісовими квітами. Ліворуч відкривався хвилястий простір низьких пагорбів до самого обрію, а праворуч виднівся схожий на стіну уступ незвичайного, з пурпуровим відтінком, кольору, зритий нішами і печерами, що зяяли чорними провалами отворів.
Між обривом, на якому я стояв, та уступом здіймалися дивні конуси голубуватого пилу й щебеню, ніби зсипані сюди з величезних бункерів, і, хоч час був ранній, пашіло звідси, як із жаровні.
За уступом хаотично громадилися хитромудрі скельні утворення.
— Як у пеклі! — засопів над моїм вухом Сосновський, який видряпався нагору слідом за мною. — А куди нам іти далі?
Я оглянувся.
— Чи не правда, дивна країна, варяже? Не віриться, що це на Землі… А йти нам недалеко, поглянь униз.
Місце загибелі групи було позначене металевою жердиною з прапором УАРС. Жердина стриміла на краю вирви, яка викинула з надр язик кам’яного місива. До нього було не більше півкілометра.
Я відшукав більш-менш придатний для спуску схил і збіг на спечену рівнину, ризикуючи якщо не зламати шию, то розтягнути ногу. А стажист подолав цей шлях досить легко.
Вхід до печери зі складами бактерологічної зброї знаходився майже під тим самим місцем, де ми вийшли до обриву з лісу. Його було підірвано. Купи кам’яних уламків виднілися ще біля одної печери неподалік.
Здіймаючи хмарки зеленого пилу, ми мовчки оглянули місце висадки десанту Шерстова. Я спостеріг, що цей пил лежав усюди, вкривав навіть уламки скель і валунів. Стіна обриву, каміння і пагорби були ніби чимось поїдені й стали пористими, як пемза.