Робити тут було нічого, тим більше без апаратури, і я вже вирішив обстежити хоча б найближчі печери, не сподіваючись, однак, на удачу, — експерти слідчої комісії, яка працювала тут півроку тому, мабуть, усе перерили, к раптом підсвідомо відчув, що за мною спостерігають.
Я зайшов за один з кам’яних уламків, удав, що досліджую його, і тихо сказав стажисту, коли той наблизився:
— Залишайся тут. Пильнуй за найближчими печерами, а головне — за мною. Але не висовуйся.
Вітольд запитально глянув на мене круглими очима, і я коротко пояснив:
— Здається мені, що ми тут не самі…
Потім з безпечним виглядом попрямував до печери, присвистуючи, перестрибуючи тріщини і куші дрібного каміння, а сам зірко стежив за тим, щоб між мною і чорним, похмурим отвором печери неодмінно стояли якісь перешкоди.
І що ближче я підступав до цього отвору, то все менше мені хотілося туди йти. Я зупинився, всією шкірою відчуваючи на собі чийсь пильний погляд, посвистів ще, вдаючи, що зацікавився камінчиком, і висунувся із-за ребристої брили, останньої з найбільших, які впали зовсім недавно з вершини уступу.
Мене врятувало миттєве і гостре чуття небезпеки. Побачити в глибині печери я нічого не встиг, але тут же, підкоряючись інстинкту, відсахнувся за брилу.
Слідом з-під склепіння печери лунко вдарила автоматна черга. Кулі, збиваючи ребра з брили і висікаючи на ній борозенки, продзижчали біля моєї голови.
Що за чортівня, подумав я, очікуючи нової черги. Це ж “дракон” — автоматичний ракетний карабін! Хто ж то нас так зустрічає? І звідки у нього карабін?
Зависла моторошна тиша, і я подумки благав, щоб не запанікував стажист, не вискочив із свого сховища. Бо тоді мені доведеться перти на рожен, не маючи жодного шансу на успіх — без зброї проти “дракона” не врятують ні реакція, ні блискуча координація, ні фізичні дані, ні навіть виучка інспектора відділу безпеки.
Жоден звук не порушував тиші, і я вирішив спробувати обійти осип зліва. Однак, ледве я тільки метнувся за сусідній камінь, з печери знову вдарила коротка — п’ять пострілів — черга. Кулі віялом пройшли над спиною, і я, холонучи, відчув їх прицільну, злу силу.
Біс би тебе побрав! Стріляє, як снайпер! Отак він, чого доброго, не дасть нам шансу довести розслідування до кінця. Треба забиратися звідси, поки не зірвався стажист. Тоді — кінець!..
Я відповз униз.
Карабін ударив на звук: кулі з низьким рикошетом пішли в небо.
Не схоже, щоб він жартував, — стрілець високого класу. Тільки незрозуміло, чому він не змінить позицію і не розстріляє нас впритул. Боїться, що ми озброєні? Чи це не входить у його плани? Відлякує?
— Гнате! — почувся поблизу приглушений голос Вітодьда.
— Живий! Сиди й не рухайся! — гукнув я. — Тримай печеру на прицілі, не давай йому висовуватися!
Зброї в стажиста ніякісінької не було, але я сподівався на психологічний збій невідомого противника, що давало нам шанс піти звідси, і не помилився. З печери ніхто не вийшов, лиш за хвилину карабін ще двічі стрельнув і вмовк.
Мені вдалося пробратися до Сосновського, блідого і збудженого, і я жестом показав, що треба робити, коли по тобі стріляють. Вітольд також жестом відповів, що зрозумів, і, притискуючись до гарячого боку скелі, поповз геть од негостинної печери. Я залишився, пильнуючи за входом і очікуючи нової черги. Але стояла тиша, мовби й не було тут нікого, крім нас двох, мовби не гриміли щойно постріли, постріли по людині, яких уже не було чути на Землі понад півтора сторіччя!
— Нічого собі сюрпризі — пробурмотів я, з жалем розглядаючи свій безнадійно подертий об каміння костюм, коли ми видряпалися на знайомий скелястий обрив. — Але ти молодець, варяже! Даремно я за тебе боявся, витримка у тебе є.
Сосновський, усе ще збуджений і задоволений похвалою, мовчки подав мені важкий, чорний, косо зрізаний циліндрик завбільшки з палець. Я підкинув циліндрик у руці: це була ракетна куля “дракона”, так звана “інфракуля”, здатна пропалювати сорокаміліметрову броню.
— Увійшла просто під камінь позаду в мене! — гордо сказав Вітольд.
Значить, останні постріли били по ньому! Я раптом збагнув, як близько від загибелі ми побували. Холодний струмочок страху побіг у мене по тілу. Мати Вітольда ніколи не простила б мені цього, і Деніз, і батько… Не батько юнака, а мій власний батько, Пилип Ромашин, який довірив життя Вітольда мені. Хоч сам я ні в чому винен і не був…