— Зо Лі втік із Симуширського медцентру ще в середині лютого, і відтоді його ніхто не бачив… крім свідків незвичайних аварій і катастроф, подібних до вибуху Сааремського орбітального ліфта. Не з’явився він ні на роботі, ні вдома. Експерти, які розслідували цю справу в січні, із Зо Лі не зустрічалися, бо була підозра про “бактеріологічне” зараження групи Шерстова. Зо Лі, як свідок, виявився непотрібний. У всякому разі, працівники спец-сектора перестали його шукати, передали справу медикам, а там документи потрапили у статистичний відділ, де і пролежали до приходу стажиста.
— Так, щодо Зо Лі ми тоді спрацювали погано, — погодився Лапарра. — Я поклався на помічників, а ті на медиків. Не було підстав не вірити висновкам комісії. Відомо, як поводився Зо Лі у медцентрі?
— Дуже мало. Він пролежав лиш п’ять днів і втік.
Лапарра підняв долоню.
— По порядку. Спочатку — хто він такий, біографічну довідку, потім усе інше.
Гнат обернувся до мене, ледь помітно підморгнув.
— Давай, варяже.
Я кашлянув, згадуючи пам’ятний мені візит до Симуширського центру нервових захворювань…
— Цікаво, — сказав тоді головлікар, розглядаючи мій сертифікат — срібний дискос із зображенням Землі в долонях і вибитим на зворотному боці ім’ям. — Адже Зо Лі — ваш співробітник?
— Зараз він… свідок, — вагомо проказав я і додав: — У дуже важливій справі.
Головлікар здивувався: вийшло це у нього добре.
— Хіба вам не повідомили?
Тепер здивувавсь я і стривожився водночас.
— Про що?
— Про те, що пацієнт Зо Лі втік з медцентру півроку тому. Він пробув у нас на лікуванні всього п’ять днів.
Такого повороту подій я не чекав і навіть, грішним ділом, недобре подумав про Гната: він же мав попередити мене. Я намагався зберегти гідність, але, угледівши сміховинки в очах головлікаря, зрозумів, що це мені не вдається зробити.
— Зо Лі був, здається, з другого відділу, — прийшов він мені на виручку. — В нього був такий же самий диск, але з іншою емблемою: в чорному колі маленький золотий чортик.
Зо Лі справді працював в іншому відомстві, - золотий чортик в чорному колі — емблема “Аїд”, але я вже не міг зізнатися головному лікареві, що сам поки що не перебуваю в жодному відділі і мій сертифікат — документ стажиста, а не рятувальника-професіонала. Земна куля в долонях — це загальна емблема УАРС, а емблема відділу безпеки — щит із зіркою в центрі.
— Зо Лі — працівник бригади “Аїд”, - сказав я, аби хоч що-небудь сказати. — Де ж він зараз?
Головний лікар медцентру розвів руками.
— Вибачте, по-моєму, це ви повинні знати, де він зараз. Ми того ж дня сповістили у ваше Управління про зникнення пацієнта. Сумніваюся, що ми будемо вам чимось корисні. Якщо хочете, поговоріть з лікарем, який лікував Зо Лі, це все, що я можу для вас зробити.
Я зітхнув.
— Мабуть, так. Як мені його знайти? Лікар ткнув пальцем в індикаторне віконце на панелі селектора.
— Шоллак на прийомі, - озвався злегка гаркавий чоловічий голос.
— Вацек, прийми гостей. Кімната двісті шість, — звернувся до мене головлікар. — Удачі вам.
Лікар, що лікував Зо Лі, був з вигляду таким же молодим, як і я. А очі мав веселі й зухвалі.
— Зо Лі потрапив до нас із клініки “швидкої допомоги”, - кинув він, умощуючи мене в крісло перед зовсім прозорим вікном-стіною, що виходило на бухту Броутона. — Йому потрібен був депрограміст, тобто психіатр, який лікує від нав’язливих, навіяних ідей. За п’ять днів, що він у нас побув, причин його хвороби встановити не вдалося, хоч у пацієнта був цілий комплекс маній.
— Маній? — перепитав я, спантеличений почутим.
— По-перше, він марив якоюсь надлюдиною на ймення Зеро, яку не можна випускати на волю. По-друге, йому здавалося, що за ним стежать, — так звана манія переслідування. По-третє, він усім доводив, що ні в чому не винен. — це комплекс неіснуючої вини. Ну і тому подібне.
— Як же йому вдалося вийти від вас у такому стані?
Шоллак зніяковів.
— Розумієте, неймовірно, але факт — він якимсь чином змінив параметри реєстраторів, що стежать за станом здоров’я, й автомати відчинили двері палати. Досі не збагну, як це йому вдалося.
Мені це також було дивним, але я розважливо промовчав. Не люблю виказувати невігластво в технічних питаннях. Я попросив інформацію про Зо Лі, яка малася в медцентрі, одержав кристали відео та реєстрокарту і пішов…
— Умгу, — невизначено мовив Лапарра, вислухавши мене. — Зо Лі марив надлюдиною… Чи це не твій “Суперхомо”? — І по хвилі: — У тебе все?
— Все, — сказав я, провинно опустивши голову.