— Мало. Неоперативно працюєте. Є давнє — йому близько двох десятків віків — прислів’я: “Роби все непоспіхом, ніби тобі ще жити тисячу років, але так ґрунтовно, ніби завтра помреш”. Тож ваші відправні точки: Зо Лі, “дракон”, лабораторія “Суперхомо”. Запитання є?
— Нема, — сказав Гнат, який, як і я, не бачив особливих причин для невдоволення начальника відділу.
У своєму кабінеті ми сіли на диван, замовили в барі традиційну нордику і стали неквапливо потягувати тонік, думаючи кожен про своє.
— Нічого я щось не розумію, — зізнався, зрештою, Гнат. — Стадія накопичення туману триває.
Він підвівся і поставив у бар порожні бокали.
— Сьогодні ти знову займатимешся Зо Лі. Спробуй дізнатися, де він тепер, що з ним, чому втік з лікарні, не закінчивши курс лікування… До речі, дивне ставлення у медицини до зникнення пацієнтів: лікарі повинні самі шукати Зо Лі, знайти і вилікувати. Але я це з’ясую сам. Ти ж, окрім усього іншого, довідайся про Зо Лі все, що можна, в його колег по загону. Для розшуків потрібен його фізичний та психологічний ідентифікат, а мені чомусь здається, що доведеться оголошувати щодо Зо Лі всеземний розшук. Можеш скористатися інформаційним каналом особливої терміновості, дозвіл на твою проводку по каналу одержиш через півгодини. Завдання зрозуміле?
Я подумав і замовив ще один бокал нордики.
— Невже інформація вцілілого свідка катастрофи така цінна? Його ж знайшли безтямним, що він може знати? Та якби він хоч щось і знав, то давно розповів би. І взагалі дивно, що цією справою зайнялися аж через півроку.
— От саме! — підняв палець Гнат. — Ось так, варяже. Неспроста начальство зацікавилося цією справою повторно. Треба нам з тобою поквапитися. Я постараюся домовитися з Центром підготовки далеких зоряних експедицій про надання нам кіберкомплексу БІІМ, і завтра ж прочешемо всю територію Ховенвіпу. Не дає мені спокою ота залізниця, на яку ми натрапили.
Я випив третю склянку напою і знехотя встав. Здавалося, що Гнат доручив мені найнезначнішу частину завдання, але висловлювати свої сумніви вголос не наважився.
— Тобі вітання від Деніз, — сказав я через плече уже на порозі. — Завітав би якось, вона там щодня жде твоїх дзвінків…
Я пильно глянув на Гната. По-моєму, я вперше побачив на його обличчі щось схоже на розгубленість. Але я казав правду: Деніз кожного дня запитувала мене про Гната.
Дорогою до архіву я прикинув, скільки часу знадобиться мені на виконання завдання, і згадав про це надвечір, коли подальші події показали, що вільного часу в стажиста менше, ніж йому хотілося б мати.
ГНАТ РОМАШИН
О третій дня я згадав про свою пропозицію, яка вимагала перевірки, і, внутрішньо її відкидаючи, все ж вирішив перестрахуватися.
— Залишаю вас самих, — звернувся я до сусідів по кімнаті, зайнятих зранку розрахунками й моделюванням якоїсь аварійної ситуації. — Набридли ви мені за день гірше гіркої редьки.
— Чув? — підвів голову від панелі драйвера один з інспекторів, Дайніс Пурнієкс, флегматичний, білявий, у розхристаній на грудях сорочці. — Вони ерудити. Вони знають старовинні приказки. З чого б це ми їм набридли?
Вони, очевидно, відвикли одержувати від начальства докори в неоперативності, - докинув суворий Аристарх Видов, знімаючи з голови сітку емкана.
— Ну й обізнаність у вас, — я з цікавістю глянув на Видова. — Прямий зв’язок з бункером начальника відділу?
— Стараємося, — відповів Дайніс.
— Тебе сьогодні шукали. — Аристарх акуратно засукував рукави сорочки. — Дуже вродлива жінка.
— І як же ту загадкову вродливицю звати?
Аристарх перевів погляд на товариша.
— Люція, — мовив Дайніс.
Я лиш знизав плечима: знайомих жінок з таким ім’ям у мене не було.
У цей час м’яко прозумерив координатор зв’язку кімнати: він був увімкнений постійно і знав координати всіх співробітників відділу.
— Ромашин Гнат, на вас чекають у приймальному холі біля першого ліфта, — почувся ввічливий баритон автомата.
— О! — випростався Дайніс. — Вона…
— Та ну вас! — Я наблизився до пульта координатора, перевірив односторонній зв’язок з холом, сподіваючись дізнатися, хто мене викликав, але біля першого ліфта було багато людей.
— Цікаво… Ну, я пішов.
— Тільки не захоплюйся, — серйозно порадив Дайніс. — Не то зірвеш строки виконання основного завдання.
Співробітники, заусміхавшись, перезирнулися.
— Гаразд, друзяки. — Я також усміхнувся, здійняв догори кулак і вийшов.
У величезному холі, оздобленому під інму — китайське “дерево з туманними картинками” і кріїп — іскристий місячний базальт, до мене, озираючись навсібіч, підійшла надзвичайно красива жінка. Смаглява, зі станом і грацією богині, волосся, перехоплене біля потилиці рубіновим обручем, вільно спадало на спину до пояса. В очах то спалахував, то гаснув зухвалий вогник, губи всміхалися.