Наступної миті м’яко муркнув виклик інтеркома. То був для мене мовби сигнал. Я щосили вдарив ногою у простір за спиною, влучив, дістав удар у відповідь в шию, відскочив і оглянувся. Біля дверей мелькнув людський силует, заштрихований фіолетовою напівтемрявою. Двері безшумно пропустили його і зачинилися.
Шия нила — удару завдано за всіма правилами тайбо — прийом “косий флінт”, і якби я трохи не нагнувся, то лежав би зараз непритомний біля столу, а невідомий, не поспішаючи, зробив би те, що замислив.
Я жбурнув склянку на підлогу, запізніло кинувся до дверей.
У кінці коридору встиг ще раз помітити тінь: людина пірнула в ліфт — наздогнати її тепер було неможливо.
Я постояв у коридорі, витер обличчя долонею й усміхнувся. Злякався, інспекторе? Ще б пак… зовсім відвик від постійної готовності до сутички… І ось на тобі — на Землі, в найнадійнішому і спокійному місці, в Управлінні аварійно-рятувальної служби, застрахованому від усіх і всіляких випадковостей, піддатися нападу! Розкажи комусь — не повірить!.. А може, це чийсь невдалий жарт?
Крізь відчинені двері знову почувся сигнал виклику: автомат “знав”, що я з приміщення не виходив, і був настійливий. Я зачинив двері, пройшов до столу. Дзвонила Люція.
— Я так і знала! — вона засміялася, вдивляючись мені в обличчя і намагаючись відгадати мій настрій. — Працюєте?
Дзвонила вона, по-моєму, зі спортзалу: із-за зеленої стіни декоративного домашнього чагарника чулися удари по м’ячу, вигуки, сміх і плескіт води.
— Доводиться. — Я несамохіть глянув на двері. — Тут у мене побував один загадковий відвідувач…
Люція зрозуміла, що запитувати не варто, якщо співрозмовник не бажає відповідати, і швидко проказала:
— Знаєте що, вже пізно, а я, як і ви, живу в Москві, то давайте зустрінемося в кафе? Я щойно звільнилася, нам також доводиться іноді затримуватися допізна. Підходить?
Я мимоволі посміхнувся: скільки лукавства й обіцянки таїв погляд дівчини. Зодягнена вона була в пухнасту напівпрозору кофточку і сталевого кольору брюки. Я знову замилувався красою Люції, красою зрілою, сильною, владною і тривожною.
— Стривайте, — сказав я, зиркнувши на годинник. — Координати?
— Біля арбатського ТФ, код тридцять три і три сімки.
Я вимкнув проектор, зібрав розсипані кристали інформповідомлень і поклав у сейф. Піднімаючи склянку з підлоги, несподівано угледів під кріслом маленький значок: у чорному колі золотий чортик. Емблема бригади “Аїд”.
Гмикнувши, я підкинув значок на долоні і сховав у кишеню. Цікаво, як прореагує на мою заяву Лапарра? Шеф, скажу я, на мене хтось нападав, але, побачивши, як потужно я п’ю молоко, перелякався і зник у невідомому напрямку, А щоб ввести мене в оману, підкинув значок “Аїд”… Іди відпочинь день-другий, скаже у відповідь затравлений моїм гумором Лапарра, і я піду, натхненний… Може, все-таки хтось просто пожартував?
Я згадав удар у шию і похитав головою. Такими речами не жартують. І все ж не віриться, що це всерйоз. Мета? Яка мета цього безглуздого нападу?
Я зайшов у хол Управління, повідомив координатору, що шукати мене без особливої потреби не слід, і ліфтом добрався до таймфагу. Там я з трудом знайшов вільну кабіну і набрав код тридцять три і три сімки.
Інформація до розслідування.
Орхус, східне узбережжя Ютландії,
травень 26 — 308
До кінця двадцять третього сторіччя місто-порт Орхус, розташоване на східному узбережжі півострова Ютландія, славилось як одне з небагатьох міст-музеїв Землі.
Романо-готичний собор, церква Фру-кірке, комплекс будівель “Старого міста” привабили в Орхус численних любителів старовини і поцінувачів древнього мистецтва й архітектури. Увечері двадцять шостого травня на вулицях, майданах і в скверах міста було багато відпочиваючих, в основному літніх людей, які полюбляють тишу, затишок і непоспішливість буття. Багато хто збирався біля відеорам послухати останні вісті в світі, інші поволеньки прогулювалися вулицями-лабіринтами старого Орхуса, зустрічалися з друзями, обмінювалися думками про останні відкриття науки і техніки та спортивні події. І лиш один з тисяч перехожих вирізнявся своєю неадекватною моменту поведінкою. Він почувався якось напружено, весь час озирався та дивився у небо крізь якийсь прилад з окуляром і чашоподібною антеною. На нього звертали увагу, але не чіпали: мало чим може захоплюватися людина. І по тому, як незнайомець поводився під час події, яка почалася о дев’ятій вечора, можна було зрозуміти, що тільки він один і знає причину цієї пригоди.