Зрештою, канонада стихла, пил осів, і Фарді, сіро-білий од порохняви (як мірошник!), привів у дію робота, схожого на гібрид металевого восьминога і павука з вісьмома лапами-маніпуляторами. Робот заходився розгрібати купу щебеню, що залишилася від скелі. Незабаром ми побачили чорну пащу печери, точніше, тунелю. Це був справді штучний хід у глиб кам’яного щита Ховенвіпу. Його діаметр сягав десь метрів трьох. Перелізши через купу щебеню, я заглянув під склепіння тунелю, і мені одразу не захотілося йти туди. У вологому повітрі пахло чимось солодким і незнайомим, і це стривожило мене більше, ніж приховані в пітьмі пастки.
— Мабуть, спочатку підемо ми лише вдвох, — я кивнув на Гната. — Нічого ризикувати всім. Що це? — я помітив у руках стажиста маленький сріблястий конус.
- “Світлячок”, - сказав Гнат. — Індикатор небезпеки. Видається косморозвідникам. Штучка на молектронних чіпах і біоточних датчиках. Начепимо на всяк випадок?
Я трохи повагався, — не дуже вірю в мікро-техніку психопрогнозу, — але значок узяв.
— Фарді, ти підеш позаду, для підстраховки, а ваш товариш…
— Вітольд, — підказав Ромашин.
— Вітольд залишиться на чатах біля входу.
Біля входу в тунель поставили робота й увімкнули його прожектори. Під склепінням тунелю всі звуки посилювалися і набували металевого відтінку, наче стіни його були з металевих плит. Клацання кроків породжувало деренчливе відлуння, що неслося вперед, у темряву, куди не досягали промені прожекторів робота. Дві нитки рейок йшли в цю темряву, як у воду, зблискуючи в світлі прожекторів мовби вчора відполірованими рівними площинами.
Пройшовши всього близько сотні метрів, ретельно висвічуючи “світлячками” кожен метр тунелю, ми наштовхнулися на решітку з металевих прутів завтовшки в палець. Я старанно оглянув її, не торкаючись руками, хоча електричних полів прилади не показували, і відійшов до Гната, що незворушно спостерігав за мною.
— Боюсь, при ліквідації решітки спрацює якась пастка. Ми неоднораз стикалися з підступністю давніх прихованих військово-захисних систем.
— Однак усунути її доведеться, інакше не пройти. Чи є інший вихід зі становища?
Підійшов Фарді з роботом, ми втрьох обнишпорили тунель біля країв решітки з інтравізором та аналізаторами джерел енергії. Прихованої проводки не виявилося, схоже, решітку відчиняли і зачиняли вручну. А можливо, секрет входу в підземелля складніший, ніж здається на перший погляд.
Беручи диск розрядника, я раптом почув тоненький дитячий… плач! Завмер з піднятою рукою. І тільки за хвилину зрозумів, що “плаче” на грудях індикатор небезпеки — “світлячок”. Гмукнувши, я якусь хвилю роздумував, відчуваючи, як наростає тривога, потім рішуче відіслав буркотливого Фарді з Гнатом ближче до виходу, став під захист робота і знову звів розрядник. Пролунав різкий, як виляск батога, удар “плоского” імпульсу, вирвана з гнізд решітка відлетіла в глибину тунелю, з його склепіння посипалися шматки бетону. В ту ж мить брила бетону над нами нараз почала м’яко осідати, десь близько зашипіло стиснуте повітря.
— Поле! — скомандував я роботу і метнувся до виходу, не чекаючи, поки обвалиться весь коридор.
Побачивши, що я біжу, Гнат і Фарді кинулися за мною, і ми втрьох вискочили з тунелю. І в цю хвилину в ньому спалахнуло неяскраве полум’я — захист робота не витримав. Здригнулися скелі, всередині гори з важким гулом щось обвалювалося і падало. Відбігши від отвору тунелю, ми мовчки спостерігали, як звідти виривалися хмари пилу. Гул стих, і стало чути, як Фарді ділиться сам із собою враженням від побаченого і думками з приводу хитрощів древніх вояків.
А саме тоді, коли він умовк, хитнулися стіни ущелини, з тунелю вирвалося хрипіння, стогін, потім довгий гуркіт обвалу. Скеля над входом у тунель повільно з’їхала вниз, мовби клинцем закупоривши триметровий отвір.
Пил, здійнятий новим катаклізмом, осів, залягла полохка тиша.
— Усе, — сказав Фарді и свиснув. — Наразилися на ЗСЗТ.
Гнат запитально глянув на мене, і я пояснив:
— Загальна система збереження таємниці, наш вузькоспеціальний жаргон.
— Треба було працювати за всіма правилами, — провадив далі Фарді. — Тут на тиждень самої лише підготовки… А тепер застрягнемо на місяць, якщо не більше, поки розбиратимемо завали, — він махнув рукою. — Що діятимемо, Кіт?
Гнат з провинною напівусмішкою взяв мене під лікоть.
— Прошу вибачення, це я винен, хотів усе зробити швидко. Річ у тім, що я не знаю, з чого почати повторне розслідування обставин загибелі групи Шерстова. Сподівався, що під землею відшукаємо бодай якийсь натяк на таємницю їхньої смерті. Адже їх було не один і не два — одинадцять! Розумієте?