Гнат вийшов з батькового кабінету зі складним почуттям жалю, вини й радості. Виявляється, за ці три роки розлуки він відвик од Землі! Забув уже деталі, пам’ятав лише, що Земля — це щось велике, зелене, добре і радісне. І тепер “деталі” нагадували самі за себе: автоматикою будівель і технічних споруд, усмішкою сонця, голосами дітей, потоком людей біля станцій таймфагу. Він багато чого розучився, хоч розпорядок життя у космічному кораблі був точнісінько такий самий, як тут, розучився навіть поводитися, інакше чого б тоді люди оглядалися йому вслід? Може, тому, що в ньому ще живе тривога? Постійне очікування небезпеки? Готовність до негайних дій? Може… Батько помітив це одразу, а він-то розуміє…
Гнат лишив швидколіт на даху будинку, але потім згадав правила і скомандував кіб-пілоту: вільний. Швидколіт злинув у небо, прийнявши чийсь виклик.
А Гнат спустився ліфтом на свій поверх і за хвилину вже відчиняв двері, які наснилися-навиділися йому в далекій мандрівці.
— Вам кого?
Від несподіванки Гнат аж здригнувся. Підвів голову: з вітальні вийшла струнка мила дівчина у домашньому халатику, з дугою емкана на розкішному волоссі й здивовано, суворо дивилася на нього великими сірими очима.
— Вибачте, я, здається…
Йому таки подумалося, що переплутав поверх, але ж у квартирі все було до болю знайоме, рідне, все нагадувало дитинство; він був удома.
— Нічого не розумію… — стенувши плечима, мовив Гнат, ніби шукаючи підтримки в незнайомки.
Раптом якась здогадка майнула на обличчі дівчини, воно прояснилося, запромінилося усмішкою.
— Ой, не впізнав! І я зразу не впізнала. От здорово! Здрастуй, Гнате. А я гостюю у вас. Точніше, готуюсь до екзаменів…
— Деніз? Ну, звичайно, Деніз! — вихопилося в Гната.
Деніз Сосновську він пам’ятав ще тоненьким, як стебельце ромашки, дівчам, вуглуватим і довірливим.
— А я думаю, що воно за чоловік, що воно у нього за зброя…
Гнат розреготався: карабін зі змінною геометрією ствола, двома руків’ями своїм виглядом і справді міг настрахати. Потім він дістав із сумки сріблястий пакет (там було ще кілька таких), розгорнув фольгу і подав дівчині букет квітів.
— Це тобі. З оранжереї корабля.
Квіти були великі, яскраво-червоні, схожі на тріпотливі язики полум’я, і пахли незнайомо, ніжно, бентежно.
— Дякую! Які гарні! - і Деніз сховала в них обличчя, п’яніючи від пахощів, а потім спитала: — Ти мені так і не відповів, що ж це за зброя у тебе?
- “Дракон”, ракетний карабін з автоматичною зміною бою. Жахливо важкий і незручний.
— Ти стріляв з нього?
Гнат кивнув, засукав рукава і показав на лівій руці три продовгуватих білих шрами.
— Слід так званої кулі-віяла. Вона зрикошечує від будь-якого предмета, і від неї важко ухилитися, особливо коли розщеплюється на десять голок. Ми не знали, от і вийшло…
Помовчавши, він додав:
— Політ був каторжний. Багато моїх друзів поранено, один загинув. А я… я був обережний. А ти часом не мене чекаєш?
Деніз зашарілася і вибігла з кімнати.
Гнат переодягнувся у свій улюблений білий костюм. Відчуваючи деяку скованість у рухах, походив туди-сюди по вітальні, заглянув у передпокій і лице в лице стрівся з Деніз. Обоє зніяковіли. Гнат з подивом упіймав себе на цьому: уже давно не вірив, що є на світі речі, здатні змусити його ніяковіти.
— Це знову тобі. — Він поклав дівчині в долоню ажурний браслет з голубувато-сріблястого металу напрочуд тонкої роботи. — Ми знайшли цілий сейф таких “дрібничок”.
В очах Деніз були і радість, і збентеженість, і ще щось, чого не виповісти словами.
— Браслет із осмію, — пояснив Гнат. — Два сторіччя тому він коштував фантастично дорого.
— Але ж ти, певне, віз його для мами…
— Не хвилюйся, для мами також є подарунок. Надівай.
У цей час ледь чутно озвався дверний автомат. Прийшла мама…
ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ,
стажист відділу безпеки УАРС
Гнат, примружившись, дивився на ранкове сонце, що застряло в ажурному перекритті тераси, а я дивився на нього. Внизу під нами лежав Сааремський пляж, коричневий од людських тіл. П’ятниця — звичайний день…
Гнат повернувся і рушив до ескалатора, а я дививсь, як він іде. Ноги Гнат ставив так, ніби при кожному кроці пробував ступнею хиткий ґрунт, і, тільки упевнившись у міцності його, переносив вагу тіла на всю ногу. Раніше я ніколи не бачив, щоб він так ходив, а можливо, просто не придивлявся. Три роки тому, коли Гнат відбував у своє відрядження, мені було шістнадцять, і я цінував тоді в своєму старшому другові насамперед силу, проворність, реакцію, я, звичайно, і зараз ціную ці якості, але вони вже не видаються мені головними, визначальними.