— Запитань немає, - помовчавши, проказав Ян. — Є нове завдання. Дві години тому біля Пскова трапилася аварія на атмосферному заводі. Експерти уже там, тобі доведеться зв’язатися зі старшим комісії і з’ясувати все, що вдасться.
— Чому саме мені? А Ховенвіп?
— Аварія сталася дивна, симптоматика її дуже подібна до катастрофи ліфта на Сааремаа…
— Ну і що? Аваріями займаються лінійні відділи, навіщо вплутувати туди ще й нас? Чи не простіше подзвонити в техсектор після розслідування і взнати подробиці?
Лапарра мовчки дивився в куток кабінету. Первицький ледь помітно всміхнувся, зумівши, одначе, цим виказати своє дружнє ставлення до мене. Я відповів йому запитальним поглядом. Чесне слово, еківоки начальства на дивовижність деяких аварій були для мене поки що не зовсім зрозумілі. Лапарра явно натякав на якийсь зв’язок між відкриттям “Суперхомо”, трагедією на Ховенвіпі й випадком на Сааремаа. Який між ними може бути зв’язок? Та Ще й оця нова подія — аварія на атмосферному заводі… Не люблю порпатися в купі недомовок, особливо коли не бачу, куди хилить наначальство. З другого боку, Ян навчив мене будувати ланцюг доказів паралельно з ланцюгом інтуїції без посилань на думку авторитетів — щоб у самого не створювалося упередженої думки до завершення розслідування. Виходить, у даному разі я також маю міркувати самостійно?
— Добре, — сказав я. — Лечу до Пскова. Карабін не знайшли?
— Поки що ні, - Лапарра поглянув на заступника, і той сказав:
— Шукаємо. Встановили контроль за боєзапасом до “дракона”. Між іншим, сьогодні рано-вранці хтось намагався проникнути у сейфи Інституту Дальрозвідки.
Я згадав загадкового відвідувача, що силкувався на якийсь час вивести мене з ладу, і мені стало не по собі. В погляді Первицького явно прочитувалися докір і співчуття: він, певне, не міг змиритися з тим, що такої необачності з карабіном припустився досить досвідчений інспектор-офіціал. Я раптом зрозумів, що обидва мої безпосередні начальники тепер змушені виправляти чужі промахи. Мої промахи!
— Йди, — сказав Лапарра. — Стрілець нікуди не подінеться. Коли він тямущий, то стріляти більше не буде. Друга спроба вистрілити — це кінець його свободі. — Ян злегка всміхнувся. — Допетрав, як він потрапив у будинок?
— Елементарно — через вікно. Влітку вони у нас не зачиняються.
— Як же ти міг забути про карабін? На якого біса він тобі знадобився вдома?.. Міг би повправлятися в тирі… Гаразд, іди. “Дракона” ми відшукаємо, не підведи в головному.
Уже на порозі мене погукав Первицький:
— Гнате, зачекай.
Я обернувся.
Анатолій дивився на Лапарру, а той — на мене, і було в їхньому мовчанні таке, від чого мені знову стало не по собі.
— Що це з вами? — здивувався я. — Ніби боїтеся зізнатися у власних гріхах. Чи сталося щось іще?
— Поки що ні, - пробурмотів Лапарра. — Але може з’ясуватися, що до аварії під Псковом була причетна людина…
— Не так, — м’яко поправив Первицький. — Може трапитися, що напередодні аварії і під час неї там бачили…
— Зо Лі, - з іронією вставив я.
Ян зітхнув, перестав свердлити мене поглядом і недвозначно мотнув головою:
— Я думав, ти справді здогадуєшся… Коротше, цілком могло бути, що біля атмосферного заводу перед аварією крутився саме Зо Лі. Так ось, ця людина небезпечна! Висновки зроби сам.
Я кивнув і вийшов. У голові стояв туман, породжений не багатством відомостей, а багатством недомовок і тим значенням, яке вкладали в них мої шановані начальники. Втім, Це було мені знайоме, батько не раз допомагав мені розв’язувати логічні задачі як у школі, так і в житті саме таким шляхом.
До Пскова я дістався о четвертій дня. Смугастий швидколіт технічної служби УАРС швидко доставив мене до місця події.
Атмосферний завод — це кругла платформа Діаметром близько сотні метрів, накрита решітчастим куполом, з отворів якого звисали десятки “мацаків”: шланги, труби і стволи апаратури. Платформа вільно плаває у повітрі й служить для підтримання стабільного складу повітря тропосфери та озонного шару стратосфери. Маршрути таких заводів накреслюються, розраховуються заздалегідь, і автомати ведуть їх туди, куди накажуть люди.
Цей завод не плавав у повітрі — лежав на “животі”, придавивши всією своєю масою молодий підлісок на березі ріки Великої, і являв собою сумне видовище, щось на зразок загиблого від страху металевого багатонога. Я гадав, що нікого тут не зустріну, адже з часу аварії минуло уже години три, однак помилився. Біля заводу стояли три швидкольоти: два — такі ж смугасті, як і той, що доставив мене, третій — червоно-синій швидколіт лінійного відділення УАРС Псковської області.