— Не смішно, — сказав я. Ніколи не думав, що чарівні казки про джинів можуть обернутися жахливою реальністю в нашу далеку від казок добу. Звісна річ, якісь чудеса з арсеналу казкових джинів ми можемо робити і самі, за допомогою думкозв’язку та роботів, але змінити реальність світу!..
— Демон — артефакт не з нашого Всесвіту, його навмисне залишили, сховали в скелях Марса, навіщо — не знаю, тут провал у пам’яті. Пригадую ще, що управляти ним неймовірно складно, наша фізика на нього майже не діє, лиш біополе емоційного вибуху, причому в такій концентрації, яку людям створити не під силу. Потрібен емоціотрансформатор… — Вітольд провинно усміхнувся. — Що таке емоціотрансформатор, я також забув, хоч плач. І ще пам’ятаю, що Демон “спить”, він не увімкнений, просто живиться уві сні…
— Закінчуйте, — сказав лікар. — Він починає хвилюватися.
— Це все? — заквапився я. Сосновський замислився.
— Мабуть, усе, решту пам’ятаю менш виразно. Ах, ще “інспектор”… Хто чи що він таке — не пам’ятаю, але він якимсь чином зв’язаний з Демоном. Здається, він прилетів за ним… якщо можна говорити “прилетів”, і хоче увімкнути, але йому хтось заважає, причому не лише люди.
— Зо Лі?
— Можливо, і він, але крім нього ще хтось, не земляни, це точно. Можливо, мені все це приверзлося? Адже всі знання я одержав миттєво, як удар по голові!
— Удар, — пробурмотів я; все-таки чудо, що стажист зостався живий після “обійм” Демона. — Хто тобі дозволив знову встрявати в бійку? Хто тобі дозволив узагалі виходити з модуля? Вичуняєш, ще дістанеш на горіхи за своє геройство! Ну, бувай, ми тебе ще провідаємо.
— Приходьте частіше, а то втечу.
Віом погас. Лікар провів нас із палати. Деніз так більше і не зронила слова. Лиш, прощаючись біля таймфагу Південно-Сахалінська, знову мовчки притиснулася щокою до моєї долоні. Миле моя дитя, знала б ти, як оглушливо діє на мене твоя крихітна ласка!..
З Південно-Сахалінська я вирушив у Торжок, де ще працювали бригади експертів техцентру, істориків і реставраторів, будівельників і ремонтників. Я вже знав, що Демон і на новому місці залишив слід — “зону Лілова”, причому сформувалася вона тільки через три години після його “візиту”. Басилашвілі й Сурова я ще вранці послав у Торжок, і тепер вони мали поділитися своїми міркуваннями щодо останньої Демон-події. Але, роздумуючи про Демона, я не міг навіть уявити, який сюрприз чекає на мене в Торжку, на місці зруйнованих пам’яток старовини.
Мене зустрів Аристарх, наглухо застебнутий у кольчугу самоконтролю.
Замість відповіді він посадовив мене в один з швидкольотів, що заполонили собою весь центр міста, — ми піднялися над Торжком на півторакілометрову висоту.
Я не повірив очам: зруйновані корпуси музеїв І старовинних будівель… стояли на місці, сяючи позолоченими куполами, металом дахів і скляними вітражами вікон!
Я зажмурився, помотав головою і сказав кволим голосом:
— Це сон! Я сплю, Аристарху!
— Не спиш, — стримано відповів він, — Усе це сталося півгодини тому, я ще нікому не встиг сповістити, крім Первицького. Я працював у групі Лілова, і раптом усередині, в голові, почувся голос! Не пам’ятаю точно, що він сказав, але зміст був такий: “Ідіть далеко… мошкара… не заважайте!” Спершу всі подумали: чийсь жарт, а потім стало страшно, знаєш, такий чужий страх, темний, навіяний… Усі відбігли від руїн. Не встигли отямитися — будівлі раптом немов з-під землі виросли! Спалах зеленого світла — і вони вже стоять! Ми зразу до них не пішли, хлопці в Лілова досвідчені, заміряли параметри середовища — нічого, тільки радіаційний фон злегка підвищений, але безпечно…
Я схопив з руки Видова біноктар і взявся жадібно розглядати місто під швидкольотом. Музей Пушкіна, Музей льону… Борисоглібський монастир… церква Вознесіння… Спасо-Преображенський собор… Усі на місці! Цілі, неушкоджені! О, великий космосе, невже таке можливе?!
— Але головне там, усередині, - бубонів Видов за спиною. — Будівлі цілі тільки зовні, всередині усе чуже!
У мене в душі все обірвалося.
— Як чуже?!