— Усе ж подумайте, було б краще, якби ви розповіли нам усе по порядку в Управлінні.
— Немає бажання, та й часу.
— Боюся, вам тепер буде важко зникнути від наших людей. Чесне слово, незрозуміло, як вам удавалося водити за ніс нас так довго. Чи мав рацію начальник відділу Ян Лапарра, коли казав, що ви заволоділи фактором “Д”, який побільшує ваші природні можливості?
— Цей фактор — інформація Демона, хоча, повторюю, мене недооцінювали в “Аїд”, недооцінюєте й ви.
Я помовчав.
— Чому ви боїтеся двійника?
— Тому, що він небезпечніший за Демона. Тому, що він байдужий до мене, до інших людей, до Землі, до того, що ми створили і що цінуємо. Останнім часом ви стали заважати йому метушнею навколо Демона, і він може втрутитися,
Я похитав головою, згадуючи відтворення “невідомим доброзичливцем” будівлі в Торжку.
— Ви не менш байдужі, ніж він, хоч і намагаєтеся виглядати привабливіше, людяніше. Хтось прагнув відновити зруйновані Демоном пам’ятки старовини в Торжку, ви були там?
— Був, але я здивований, як і ви. — Зо Лі заквапився, з кейса біля його ніг почувся переривистий писк. — Вийшов мій час, скінчився. Хочу дати пораду. — Зо Лі повагався трохи. — Врахуйте все, що я розповів про Демона. Якщо хочете справитися з ним — спробуйте прорватися в нього крізь “око” і ввімкнути “контур гуманізму”, поріг спрацювання якого найбільш близький людській емоціосфері, найсильнішим людським емоціям — ненависті й коханню. Але не промахніться, бо тоді — смерть!
Час було закінчувати розмову, але Зо Лі ще не сказав, навіщо шукав зустрічі зі мною. Втім, якщо його непокоїть “конкурент”, то чи не тому, щоб просити прибрати його з дороги? Чи не просити, а хоча б натякнути?
— Навіщо ви чекали на мене?
Зо Лі відірвав погляд од бокала, який вертів у руках.
— По-моєму, ви здогадуєтеся. Мій двійник може увімкнути Джина в першу-ліпшу хвилину, і я прийшов попередити вас про це. Я не такий небезпечний, як він.
Мені стало смішно і сумно, хоч я ні на мить не послаблював боєготовності. Ех, хлопче, хлопче, даремно ти піддався зоологічним атавізмам психіки: егоїзму, прагненню влади, нетовариськості, байдужості до чужого болю. Адже потім пошкодуєш, що дозволив взяти гору над собою… І все ж ти не все сказав, хоч і намагаєшся виглядати відвертим. Скоріш маю рацію я, і не ми заважаємо твоєму “конкуренту”, а ти сам, інкше ти не прийшов би до нас “із попередженням”…
— Гаразд, ми подумаємо, — спроквола проказав я. — Ще запитання, останнє: яким чином ви вгадуєте, де з’явиться Демон?
— Я не вгадую, — відповів Зо Лі, до чогось прислухаючись, — Я бачу. В мене добре розвинена екстрасенсорна система, а після зіткнення з Демоном чутливість до пси-випромінювання ще більше зросла. У верхніх шарах атмосфери Демон дрейфує волею геомагнітного поля і при цьому майже невидимий, але згодом настає фаза живлення, і він опускається на поверхню Землі, де щільність енергії на порядок вища, інтенсивніша.
— Він схожий на гігантську котячу лапу?
о Лі заперечливо хитнув головою, на його обличчі раптом відбився неспокій.
— Це випромінений ним привид, міраж. Насправді він не має певної форми і стає видимим тільки в момент повного насичення, та й то на короткий час.
Зо Лі напружився і раптом повернув голову до дверей. Він не повинен був цього робити, знаючи, чого можна чекати від мене, і я не міг не скористатися випадком.
Не знаю, коли він устиг витягнути з кобури пістолет, але він був уже в руці Зо Лі. Пістолет я вибив і навіть “зв’язав” одну руку чистильника прийомом “батіг”, але Зо Лі — як-не-як мав золотий пояс з тайбо — відповів мені немислимим “косим флінтом”, і я гепнувся на стіл, збивши бокали на підлогу. Ніяк не доберу, чому він не застосував паралізатори, що вмикаються від думконаказу.
Миттю підвівшись, я побачив, що Зо Лі відступає до стіни кафе, білий, як вата, а на нього йде беззбройний Дайніс, і з веранди в зал біжать допитливі відпочиваючі.
— Просив не заважати, — сказав Дайніс зчужілим голосом — Спрацює в мінус — рознесе!.. Попереджував — вам погано… всім погано… тобі першому погано…
Рука Дайніса, потягнувшись до Зо Лі, видовжилася. Зо Лі зблід ще більше, хоч і так було вже далі нікуди, упав на коліна. І я збагнув, хто це: таємний “конкурент”, двійник, ворог… Утім, чому “ворог”? — подумалося. В цю мить я вже падав на підлогу і вистрелив з “універсала” не прицілюючись між лже-Дайнісом і Зо Лі…
Що було далі, пам’ятаю туманно.
Постріл розніс стіну кафе з баром, закричали люди… Лже-Дайніс перетворився на промінь світла і зник, у двері вскочив справжній Дайніс, за ним — Валентин та співробітники відділу комунікаційної служби. Зо Лі кудись зник, скориставшись метушнею. Ми вискочили з кафе. Примчалися швидкольоти спостерігачів. Щось пищав “мікро” у вусі… Я прислухався — голос батька: