Відпочивши, рушила далі, вже повільніше. Вулиці були порожні, тільки зрідка пролітала машина чи траплялися інші пішоходи, заклопотані своїми справами. За охайними палісадниками виднілися ряди пристойних будинків. Вікна в усіх були темні. Ця публіка не має звички сидіти допізна. Ті люди вже знайшли своє і не мусять шукати долі у модних барах-одноденках, де повно світла й галасу, але атмосфера все одно приблизно як у порожній шафі. Кому вона треба, отака доля, коли вже маєш гараж на дві машини? Всі сплять у тих будинках — під теплими ковдрами, спокійним сном. Усі, крім…
Крім того, чиї кроки лунають оце вулицею.
Рейчел роззирнулася, зла на себе за те, що отак перелякалася якихось там кроків, але було пізно й темно, і вона нічого не могла з собою вдіяти.
Ззаду нікого не було. Кроки, здається, лунали здаля, тихі, легенькі. Рейчел відчинила сумочку і витягла телефон.
— Ага, — сказала вона у нього. — Ну це ж пінгвіни, що від них чекати? Більшість навіть машиною керувати не може. Тільки оті з чубом, ті можуть. Їх ЦРУ спеціально виводить для участі у ралі.
Вона завагалася — було щось дурнувате у тому, щоб імітувати розмову, аби відігнати нічного сталкера, проте подруга Лорі розповідала, як ця стратегія не раз і не двічі витягала її з халепи.
Стало тихо. Людина, якій належали кроки, пішла в інший бік. Чудово. Телефон, утім, Рейчел так і тримала біля вуха. Ось і ріг вулиць, від якого до її дому всього шість кварталів. І тут її рука з телефоном повільно опустилася.
Попереду, метрів за двадцять від неї, хтось стояв.
Наче невисока постать — але розгледіти ту людину краще Рейчел не могла, бо з-за її спини бив у очі вуличний ліхтар.
Вона пройшла ще кілька кроків, напружуючи зір.
Невисокий силует виявився маленькою дівчинкою, яка стояла точно посеред тротуару.
— Я заблукала, — сказала дитина.
— А де ти маєш бути? — запитала Рейчел.
— Не тут.
— Ну гаразд. Як так вийшло, що ти на вулиці о такій годині?
Дівчинка не відповіла. Рейчел не здивувалася: вона розуміла, що з дітьми не вміє спілкуватися, хіба що з молодшою сестрою. Дітей не було ані в її офісі, ані у спортзалі. Ні у барах, куди вона ходила. Малих вона бачила хіба що в гостях у старшої сестри, але й та не лишала дорогоцінних діточок з нею наодинці, ніби боялася, що Рейчел попросить у них гроші чи навчить курити.
Хай там як, Рейчел трохи нахилилася вперед, щоб здатися приязнішою.
— Твоя мама знає, де ти?
— Ні.
— Де ти живеш, люба?
— Я тільки хочу забратися з вулиці. Додому я не хочу.
О-хо-хо, подумала Рейчел. Усе дуже складно. Одна справа — дитина, що загубилася. Це шанс виявити громадянське сумління. А от дитина-втікачка — геть інша справа. Проблемна родина. Дядечко Боб з дивними звичками. Що хочеш.
— А чому не хочеш? — спитала вона. — Вже пізно. І холодно. Вдома було б краще, хіба ні?
Дитина терпляче дала Рейчел закінчити.
— А ти сама де живеш? — спитала вона.
— Прошу?
— Ну де?
— Неподалік, — машинально відповіла Рейчел. — Але…
— Забери мене до себе.
— Так, — твердо промовила Рейчел. — Я допоможу тобі знайти твій дім. Твої батьки, мабуть, уже божеволіють від страху. Але…
І тут дитина на неї кинулася.
Рейчел не була до цього готова. Вона випростала руку, щоб пом’якшити падіння, а сила атаки була такою, що голова аж гупнула об бетон. Усе відбулося за якусь секунду. Її думки заповнило щось біле, ніби по нічному небу розлилося світло.
На тлі цього світла виникла непевна тінь дівчинки.
— Візьми мене до себе.
— Нікуди я тебе не візьму, стерво ти мале.
Дівчинка завагалася, потім вдарила її ногою в живіт і побігла геть. Рейчел встигла помітити, як вона заскочила на невисокий паркан котрогось із будинків — і зникла.
Тільки-но Рейчел змогла звестися на ноги, то пішла дуже швидко. Десь через два квартали її почало трусити. Вона подумала, що варто викликати копів — хай привезуть велику сітку і спіймають ту дрібну паскуду, — але вирішила спершу дійти додому.
Потім почалися дивні речі. Спершу Рейчел знову почали вчуватися кроки. І якщо першого разу вона збентежилася машинально, для проформи, то тепер усерйоз перелякалася і зупинилася, дослухаючись. Нічого, тиша. Вона повільно роззирнулася, очікуючи побачити невисоку постать у світлі ліхтаря.
Нічого.
Здалося. Просто страх.
Вона прискорила кроки. Було таке відчуття, ніби вуха в неї стали як у зайця. Плечі боліли — мабуть, забилася, коли падала. Проте ступала вона впевнено, ритмічно. Цок-цок-цок — підбори торкаються тротуару. Вона старанно дивилася вперед і тільки вперед. Треба йти, просто йти…