— Прошу тебе, просто дивися, — озвався Ґері.
Якийсь час камера не рухалася. Вочевидь, знімали з коридору. Я міг чути дихання оператора, хоча він явно намагався не створювати шуму.
Далі камера почала повільно рухатися вперед — оператор заходив усередину кімнати — і трохи вбік. Почувся тихий свист, клацання. Стало ще темніше.
Камера почала рухатися по колу, знімаючи кімнату. Слабке холодне світло з-за штор дозволяло роздивитися непевні, зернисті обриси намальованих на стіні джунглів, дитячі стільчик і стіл, охайно розставлені на полицях іграшки. З’явилися двері, тепер зачинені, і знову більш освітлена ділянка під нічником. Камера показала дитяче ліжечко, вид зверху.
Ґратки з усіх боків показували, що це ліжко дитини, якій ще зарано самотужки пізнавати зовнішній світ. Можна було бачити й саму дитину, що спала у ньому, — маленьку. Чути було, як вона розмірено дихає.
Хвилину чи дві нічого не відбувалося. Зрозуміло було, що камера знімає в реальному часі, бо чутно було дихання двох людей і тихе дзижчання самої камери, що переборювала темряву.
Втримати мою увагу таке видовище аж ніяк не могло. Я вже зібрався підвестися, коли з колонок телевізора почувся якийсь тихий звук.
— Що це? — спитав я.
Ґері жестом попросив мене мовчати.
Камера змінила позицію. Вона швидко відсунулася від ліжка, сахнулася вбік, різко спустилася на півметра. З’явилося зображення двох штаб на ґратках і дитячої голівки між ними.
Я подався вперед, вдивляючись у каламутний екран.
Спочатку нічого. Потім — знову той звук, довгий подих-схлип. Абсолютно зрозуміло було, що він іде не від оператора — як я зрозумів, то був Ґері. Ще хвилину — нічого. А потім дуже тихе:
— Я не знаю.
Я зморгнув, усвідомлюючи, що саме тільки-но почув. Ще секунд п’ятнадцять-двадцять було тихо.
— Хтось мене чує?
Цього разу сумніву бути не могло. Слова були непевні, дивно наголошені. Очі дитини — міцно заплющені. Тіло нерухоме.
Дворічна дитина.
— ’ди геть, — промовила вона, і цього разу це була мова дитини, яка ще не вміє добре говорити.
— Ні, — відповів інший голос, що лунав також від Бетані,— я нікуди не піду.
Дитина раптом повернулася обличчям просто до камери. Це був різкий, гнівний рух.
Операторові перехопило подих — видно, боявся, що вона зараз прокинеться і закричить.
Але очі дівчинки були заплющені. Почувся тихий плач, груди дитини почали підніматися й опадати швидше.
— Я почекаю, — повідомив голос.
Дівчинка швидко перевернулася на спину. Ще один довгий подих-схлип — і вона затихла. За мить екран знову став чорний.
Я обернувся до Фішера.
— Ще раз.
Він перемотав касету назад. Жодного разу камера не давала чітко роздивитися вуста дитини у ті моменти, коли лунав голос. У кімнаті було надто темно, і загалом її обличчя затуляла ґратчаста огорожа ліжка. Проте навряд чи голос додали пізніше — він надто вже органічно поєднувався з іншими звуками в кадрі. Й неможливо було зігнорувати те, як дитина рухалася. У тих рухах була якась дратівлива, дуже доросла різкість. Хіба діти так можуть?
Я не знав. Натиснув паузу, зупинивши касету на зображенні Бетані в її ліжечку.
— Як це стосується Емі?
Він недовірливо глянув на мене.
— Ти жартуєш? Я навіть назву їхню дізнався від тебе. З твоєї книжки.
— Чию їхню?
— Ти тільки-но одну з них чув. Говорила вустами моєї дитини.
Тепер я глянув на нього з недовірою.
— Ти думаєш у усередині твоєї дитини хтось інший?
— Не тільки в ній. Невже не розумієш? — він посунувся ближче до мене. Очі світилися. — Це непрохані гості, Джеку. Оті люди всередині.
Розділ 34
Поліцейські добре знайомі з одним дуже конкретним відчуттям: усвідомленням того, що людина, з якою ти говориш, тобі брехала. У чомусь серйозному чи в дрібницях — немає значення. Просто ти раптом розумієш, що картина світу, яку ця особа намалювала, щиро дивлячись тобі в очі, несправжня.
Я не думав, що Ґері бреше, але загалом відчуття було те саме. Хочеться, щоб невроз був героїчним, щоб він надав містичних, шаманських рис заплутаному внутрішньому космосу, з якого декому немає втечі. Але він не такий. Немає там красивих рис. Тільки сум і розпач.
Фішер розгадав мій погляд.
— Ні, Джеку. Ти ж сам усе бачив. От щойно, на екрані!
— Я бачив сплячу дитину. Чув якісь репліки.
— Деякі з них вона просто не здатна вимовити.