— Якась частина розуму твоєї дитини просто випереджає інші, Ґері. Ото й усе. Розвивається вона, вочевидь, уві сні. Уві сні багато хто говорить. Емі теж якийсь час так робила в дитинстві. Й зовсім нещодавно теж.
Ґері дивно, якось надто самовпевнено посміхнувся.
— О, справді.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Хто такий Моцарт, Джеку?
— Перепрошую?
— Він почав писати музику в чотири роки, але ніхто не лякається цього факту, всі такі: ой, як круто, вундеркінд. Але як, як він міг це робити, якщо тільки не прийшов у світ з певним багажем?
— Ти говориш про реінкарнацію, Ґері?
— Ні. Це не людина, яка повертається з небуття в нове тіло. Це один розум, усередині якого живуть двоє людей.
— Ти вважаєш, що у Бетані є додаткова особистість.
— Я в цьому впевнений. Я навіть знаю, хто та особистість.
— Господи Боже, та ти сам мені сказав, що не віриш у ту маячню про Донну. Я й подумав, що ти був п’яний.
— Ти просто не придивлявся до мене у той вечір. Я й половини того пива не випив. Я взагалі не п’ю. Я хитрий.
— Ага-ага. Молодець. Але який стосунок воно все має до моєї дружини?
— Джо Кренфілд теж мав непроханого гостя в голові, Джеку. Власне, він був тим непроханцем, старшою особистістю в тілі людини, яку я знав. Саме тому він був такий успішний фінансовий геній — як Моцарт у музиці. Саме його історія допомогла мені збагнути, що відбувається. Саме тому він отак підчистив свої статки — і нічого не пояснив дружині, в якій непроханого гостя не живе. Це система. Ці люди так діють, так живуть.
— Які люди, Ґері? Твоя дворічна донька і покійний бізнесмен з Іллінойсу? Вони у змові між собою? Ти це намагаєшся сказати?
— Та ні, Джеку, ні! Їх багато, вони є в усьому світі. Ціла група людей, яка так усе організувала, що тепер може повертатися з небуття — раз у раз. Вони навчилися це робити сотні, тисячі, може, десятки тисяч років тому! Ти ж сам це сказав, пам’ятаєш? Про Донну, у школі. Що вона прийшла у цей світ, чимало знаючи про нього.
— Ґері, то була просто фігура мовлення. Господи Ісусе, мені було вісімнадцять років. Я просто хотів здатися розумним, та й годі.
— Але ти мав рацію. У тому-то й справа — деякі люди дійсно знають світ краще, ніж мали би, принаймні, світ знає ота друга душа, що живе у них усередині. Колись група людей знайшла спосіб повертатися, підселятися у голову іншого.
Ще раз проїжджати маршрут зайцем. Вони придумали, як собі нагадувати про колишні свої особистості. Вони почали планувати свої повернення, щоб у нових життях бути справді собою, а не якимись непевними думками в чужих головах. Тому-то деякі люди — негідники від народження, Джеку. Це…
— Ґері, послухай фахівця. Негідниками не народжуються.
— Та що ти? І як, багато копів і соціальних працівників поділяють цю думку? Багато адвокатів? Багато батьків, чиї діти абсолютно некеровані й роблять усе, абсолютно все на зло? Деякі непроханці — пристойні, хороші люди. Джо Кренфілд був такий. Але інші — зовсім ні. Вони повертаються тільки тому, що мало шкоди завдали цьому світу минулого разу. Вони чекають, поки не стане ясно, що дитина не помре без причини, як це буває з немовлятами. Потім починають мостити в ній гніздо. Саме тому у два-три роки діти влаштовують такі істерики — то дві душі сперечаються за владу над розумом. І саме тому у старших дітей бувають кошмари — то вони намагаються уві сні прогнати, перемогти чужинця. Налякані, збентежені, несвідомі того, що відбувається в їхніх головах, коли вони слабкі та вразливі. Недарма вундеркінди або помирають молодими, або божеволіють, Джеку. Воно нічого, коли непроханець бере справу у свої руки і свідомо керує долею людини — коли ви ніби в одному човні. Та коли ти гадки не маєш, що з тобою коїться, просто чуєш голоси — то дуже легко допитися чи доколотися до смерті або здуріти.
Я не знав, що йому на це сказати.
— Я досі не почув, до чого тут моя дружина, Ґері.
— У паперах фірми, яка займалася спадком Джо, її ім’я. «Бернел і Літтон» — частина організації, яка підтримує всю цю систему. Непроханцям доводиться щоразу починати свою фінансову історію з нуля, бо в іншому разі з’явиться забагато людей з величезними статками, які вони не успадковували, а це підозріло. Я так розумію, що під кінець життя вони мусять позбутися усіх статків і почати нове життя з чистої сторінки. І саме це…
— Ґері, відсутність чогось — це не доказ.
— Я знаю, Джеку, я, чорт забирай, юрист. Але зрозумій: Емі та Кренфілд пов’язані між собою. Врешті-решт усе зводиться до отих десяти відсотків від його спадку. Я не розповів тобі всього, бо не думав тоді, що ти повіриш.