— Я й тепер не вірю.
— Та благодійна організація, яку підтримують «Бернел і Літтон», «Трест Психомахія». Того слова немає у сучасних словниках, і я був подумав, що воно вигадане. Але двісті років тому його вживали у значенні «конфлікт між тілом і душею» — або між особистістю й чужим елементом у ній. Той трест — просто прикриття. Коли непроханець помирає, то платить десятину — яка у випадку Кренфілда склала майже двадцять шість мільйонів доларів. Гроші ідуть на підтримку системи, на утримання персоналу… ох, насправді я гадки не маю, як воно все працює! — раптом роздратувався він. — Але…
— Так, — я підвівся. — Тепер я точно піду. А ти, Ґері, їхав би додому. От правда. Побудь з рідними, поспілкуйся з лікарем, поки не стало ще гірше.
— Я не ображаюся на те, що ти мене вважаєш… це справді звучить як маячня, — сказав на це Фішер. — Але я маю докази, Джеку, купу доказів. Я провів розслідування. Але ти й сам знаєш, які бувають люди. Невдоволеність життям, прагнення стати кимось іншим, вчинки, про які всі самі знають, що так не годиться, але все одно роблять. Й інші люди, які ніби від народження підтримують зв’язок з якоюсь вищою силою.
Я саме ховав пістолет у куртку — очевидно було, що тут він мені не знадобиться, а розмова з Фішером засмутила мене навіть дужче, ніж розмова з Андерсоном. Я хотів піти.
Але вагався. Все думав про жінку, яка дитиною страждала від кошмарів, а рік тому почала розмовляти уві сні. Яка поводилася як незнайомка. Яка хіба що не пахла геть інакше.
Відтоді як Наталі мене про це спитала, я не міг не згадувати, не помічати, що протягом останніх кількох років Емі повільно, непомітно змінювалася. Це почалося навіть до нашого сина. Чи можна було пояснити ті зміни присутністю іншого чоловіка? Чоловіка, який любить чай і рожевий колір — і який привів у світ іншу Емі? Чи то просто плин часу, крутий поворот у середній вік, коли старе життя просто вилітає за борт?
Чи щось геть інше?
Я потрусив головою. Ні. Я був готовий повірити у що завгодно, що пояснило би поведінку Емі у менш травматичний для мене спосіб, не зникненням кохання і відповідними змінами. Що завгодно краще за ці очевидні причини.
Навіть повне божевілля.
— Чому вони убили Андерсона? — спитав я, розгубивши свою рішучість. — Який він має стосунок до цієї історії?
— Це ти мені скажи. Він говорив з тобою.
— Він мало що встиг сказати до того, як його застрелили.
— Ага. А що встиг? Що такий, як Андерсон, міг зробити, аби хтось зруйнував його життя й застрелив на очах у купи людей? Думаєш, кілер працював один? Я гадаю, ні. То хто ж від цього виграє? Хто достатньо могутній для такого? От ти мені й скажи.
— Я не знаю. Не хочу знати. Я…
Задзвонив мій телефон. Я рвучко його витягнув.
— Алло?
— Стерво поліцайське!
Я вилаявся. Я вже й забув, як деякі люди готові напружитися заради легких грошей.
— Ел-Ті. Збирався ж тебе заблокувати. Зараз зроблю.
— Ти мені завинив. Це останній шанс.
— Або що? Дзуськи я тобі винен. Я вже сказав, що твоя інформація мені не цікава.
— Впевнений? Бо вони тут.
— Хто?
— От просто тут. Троє людей зайшло всередину.
Я швидко зробив переоцінку ситуації.
— В будівлю? Як вони виглядають?
— Що, тепер цікаво?
— Скажи, як вони виглядають.
— Звичайні собі білі вилупки. Один бізнесмен, при костюмі. Інші двоє — я навіть не знаю.
— Лишайся на місці. Подзвони, якщо вони підуть геть.
Я згорнув телефон. Фішер сидів на канапі, втупивши очі у свою доньку на нерухомому екрані. Він видавався дуже старим. Старим, згорбленим, самотнім. На щоках виднілися мокрі доріжки.
— Що таке? — покликав я, похоловши. — Що з тобою, Ґері?
— Я так за нею сумую. За ними за всіма.
— То їдь додому і забудь це все.
— Вже надто пізно, — він звів на мене очі.— Ти мені не віриш, так? Ти в це не віриш.
— Ні,— погодився я. — Пробач. Але тільки-но в будівлю в Беллтауні зайшли якісь люди. Хочеш дізнатися, хто вони?
Він потер обличчя долонями, ніби силоміць повертаючи себе у поточний момент.
Коли він знову на мене глянув, його очі були ясні. Він підвівся, потягнувся по куртку.
— Хіба нас впустять?
Я дістав обойму і клацнув нею, вставляючи у пістолет. Тепер він нарешті був заряджений.
— Я не дам їм вибору.
Розділ 35
Дзвінок пролунав глупої ночі. Тодд опирався пробудженню, опирався щосили. Він кілька годин пролежав без сну, і коли нарешті зміг заснути, не збирався повертатися у світ яви так легко. Дзеленчання телефону було тихим, бо лунало з першого поверху. Телефон на тумбочці Лівві викинула років десять тому, коли їм кілька разів дзвонив серед ночі якийсь псих і розповідав щось про середню доньку, тоді одинадцятирічну.