Нарешті дзвін припинився: увімкнувся відповідач. Але через тридцять секунд телефон задзвонив наново.
Тодд розплющив очі. Дивно. Коли люди помиляються номером, то зазвичай усвідомлюють це після репліки автовідповідача, сказаної не тим голосом. Після того випадкові особи не передзвонюють. Ті, хто має повідомлення, лишають повідомлення.
Він перевернувся. Годинник показував 3.21. Господи Ісусе.
Коли дзвонять о такій годині, ігнорувати дзвінок не можна.
Він накинув халат і поквапився вниз. Поки дійшов до холу, телефон знову замовк.
Тодд почув, як увімкнувся відповідач. Тиша. Автовідповідач вимкнувся. Потім телефон задзвонив знову. Він схопив трубку.
— Слухайте…
— Мовчи, — звеліла трубка голосом маленької дівчинки, від якого у Тодда стали дибки волоски на шиї.
— Хто це?
— Слухай.
Пауза.
— Тату? — інший голос, старший. Наляканий.
Тодд стиснув трубку.
— Тату, це я.
— Рейчел? Що відбувається?
Він почув, як вона хапнула ротом повітря — ніби плакала, але не хотіла, щоб він почув. Він наче примерз до місця. Важка, каламутна сонливість поступалася місцем гніву та страху.
— Вибач! — і дочка зникла.
— Ну гаразд, — сказав інший голос, і Тодд упізнав його, зрозумів, де чув його раніше. Сьогодні вдень, у своєму офісі.— Тепер ти мене слухатимеш, Тодді. Я тепер маю де перепочити. Вгадаєш, що це за місце?
— Поверни мою доньку, бо…
— Саме так. Саме Рейчел тобі зараз змалює ситуацію. Слухай уважно.
Пауза, поки телефон передавали іншій людині, потім — повільний голос його доньки.
— Я прив’язана до столу в себе вдома. Вона стоїть у мене за спиною. У неї ніж.
Знову дитячий голос:
— Лаконізм, достойний Гемінґвея, але картина, здається, зрозуміла? Мені треба, щоб ти зібрався на думці, Тодде.
— Прошу тебе, — промовив Крейн. — Не кривдь її.
— Я можу не кривдити, — задумливо відповів голос. — А можу й скривдити. Це залежить від дечого. Пам’ятаєш, я говорив про зустріч з однією особою? Ти некрасиво мені відмовив. Мені треба, щоб ти переглянув те рішення. Знайшов робочий варіант, як каже одна близька мені людина. Я хочу, щоб ти влаштував мені зустріч.
— З ким?
— З Розою.
Тодд роззявив рота, знову стулив.
— Але…
— О ні. В цьому питанні — жодних «але», Тодде. Навіть не думай про «але», бо твоїй Рейчел кінець. Влаштуй цю зустріч, і швидко. Якщо не зробиш — я вб’ю Рейчел. Звернешся до копів, звернешся до будь-кого — я одразу дізнаюся. І тоді її трохи оброблю, так що вона залишиться з тобою, так. І ти завжди знатимеш, що це ти винний у її стані. Тобі доведеться прибирати дзеркала з її дому і купувати їй інвалідний візок.
Тодд знову розтулив рота, але горло було сухе.
— Просто зроби як я кажу.
На тому слухавку поклали.
За кілька хвилин Тодд уже виїхав. Йому навіть на думку не спало збудити дружину. В цій справі вона нічим не могла допомогти. І він ніяк не зміг би завадити їй подзвонити в поліцію.
Він їхав сонним містом ніби уві сні, навіть не помічаючи, що ігнорує червоне світло. Проїхав повз будинок доньки, не гальмуючи. Всередині було темно. За наступним поворотом він зупинився і замислився.
Чи знатиме ця істота, що він подзвонив у поліцію? Звідки, як? Він був певен, що з тією заявою вона просто блефувала, а от наступна погроза була вже цілком правдива. Голос доньки запевнив його в цьому як ніщо інше. Скільки слів вона встигла сказати — двадцять, тридцять? Достатньо. Рейчел була незалежною, сильною духом — більше схожою на батька, ніж будь-яка з її сестер. В особистому житті їй не щастило, але похитнути її впевненість у собі було нелегко. Однак тепер по телефону вона говорила мов чотирирічна — і дуже, дуже налякана. Людина, яка була поруч з нею, її переконала — і для Тодда це було аргументом. Якщо він подзвонить у поліцію — і якщо вони повірять, що дитина тримає заручницею дорослу жінку, — то все одно вони не стануть вдиратися в її дім. Спершу постукають…
Тодд не міг так ризикувати. Рейчел загине, а її убивця опиниться з того боку паркана, не встигнуть вони навіть зайти.
Якщо він сам підійде до дверей? Це ж не дзвінок комусь чужому, ні? Проте він гадки не мав, чи дівчинка сама у будинку, чи їй хтось допомагає.