Коли проміжок став завширшки десь зо два пальці, я зупинився.
Кімната за дверима була слабко освітлена лампою в куті письмового столу — старою складаною лампою з зеленим абажуром. За столом я роздивився книжкову полицю, що займала всю стіну від стелі до підлоги, ряди шкіряних книжкових корінців. Тепер, коли двері було відчинено, я чув легке, швидке клацання.
Спершу я подумав, що то пацюк або кілька бігають дерев’яною підлогою. А потім зрозумів, що то за звук. Я сам такий час від час видавав останній рік.
Перш ніж увійти у двері, не вдихайте глибоко. Просто заходьте.
Я увійшов у кімнату, що, за винятком столу й полиць, виявилася порожньою. Перегородки прибрали, тому вона була дуже велика, у формі літери «L». Гола дерев’яна підлога. Стільці відсутні. Вікна затулені, з освітлення — лише ота лампа.
За столом сидів чоловік. Екран ноутбука кидав синюватий відблиск на його обличчя. Він лагідно звів на мене очі. Я здивовано вирячився у відповідь.
— Бен! — вигукнув я.
Фішер закляк. Бен Цимерман глянув на нього, потім на мене.
— Ой лишенько, — сказав він. — Так і вийшло.
— Що? — не зрозумів я. — Що вийшло?
— Я попереджала, — сказав інший голос. Я розвернувся і побачив біля протилежної стіни Боббі Цимерман.
— Щойно Боббі з тобою познайомилася, — мовив Бен, — то сказала, що з тобою будуть проблеми. Варто було її послухатися.
— О, варто було, — погодилася його дружина.
Бен знову почав клацати клавіатурою. Я збагнув, що стою, наставивши на нього пістолет. Я опустив руку. Бен був якимсь інакшим, ніж я звик його бачити у Бірч-Кросинг.
Замість потертих військових штанів і светра він був вбраний у темний костюм з краваткою. Іншою стала його статура. Зникло відчуття поблажливої неформальності. Він не був схожий на професора історії, і раптом я зрозумів, де я вже таке бачив. Кого він мені нагадує.
— Джеку, — покликав Фішер. — Ти що, знаєш його?
— Це мій сусіда, — озвався я. На щоках у Фішера червоніли плями, зморшки біля очей поглибшали. — Його звати Бен Цимерман.
— Ні! — Фішер говорив, мов уперта дитина. — Це Бен Літтон. Один з Кренфілдових юристів. Він приїздив до нас в офіс у Чикаго.
Я витягнув світлини, з якими не розлучався з того дня, як Фішер дав їх мені — два дні тому, за п'ять хвилин ходу від цього самого місця.
— То як же ти його не впізнав, коли фотографував їх разом з Емі?
Фішер глянув на фото, потім знову на Бена. Здавалося, він був вражений.
— Я був за квартал від них. Я не бачив його обличчя.
Бен не звернув на нашу розмову уваги.
— Котре правильне? — спитав я. — Котре прізвище?
— Цимерман, — відповів Бен, не піднімаючи голови.
— То чому ви тоді назвалися Літтоном? — спитав Фішер.
Пальці Бена клацали по клавішах.
— Така традиція, — пояснила Боббі.— Літтон помер досить-таки давно. Так само, як і Бернел. Фірма дуже стара.
Фішер глянув на неї.
— А ви хто ще в біса така?
Бен звів на мене очі.
— Містером Фішером ми ніколи не переймалися, незважаючи на… його становище. А от з тобою, Джеку, можливі проблеми. Треба вжити заходів.
— Це погроза? Якщо так, пильнуйте за собою.
— Я в курсі твоїх звитяг.
Фішер подивився на мене.
— Про що він?
— Джек — швидка на розправу людина, — пояснила Боббі.— Ви не в курсі?
У мене запашіло обличчя. Я не розумів, звідки цим людям відомі про моє життя такі речі, яких вони не мають права знати. Невже це Емі їм розповіла?
Фішер не зводив з мене очей.
— Про що вона говорить? — наполягав він.
— Стався один інцидент, — сказав я і раптом пригадав, що Емі була у Цимерманів того ранку, коли я дзвонив із Сієтла, і що Боббі дала їй слухавку. — Одного вечора я виявив дещо підозріле. В одному будинку зламали двері чорного ходу. Я зайшов усередину перевірити.
— І що?
— Постраждали люди.
Раптом задзвонив телефон — те саме дзеленчання, яке ми чули внизу. Звук ішов з ноутбука Цимермана. Бен потягнувся, натиснув клавішу.
— Вже їдемо вас забирати, — почувся жіночий голос із динаміків ноутбука. Він був схожий на той голос, який не дав мені поговорити з Тоддом Крейном кілька днів тому.
Бен підвівся і заходився збирати папери зі столу. Боббі підійшла, почала йому допомагати. Здається, вони поспішали.
— Що відбувається? — запитав я.
— Шепард уже тут? — спитав Бен, піднімаючи голову і дивлячись у моєму напрямку. Він коротко всміхнувся, а я зрозумів, що дивиться він не на мене.