— Умієш берегти таємниці? — спитав чоловік.
Розділ 4
Вдома я був о дев’ятій п’ятнадцять. Нічого крім молока й кави не купив — Емі завжди пересвідчувалася, що удома є що їсти. До міста я ходив пішки — двадцять хвилин ходи. Я залюбки так гуляв навіть і тоді, коли машина була вдома. В місті я посидів на вулиці біля кав’ярні, попиваючи американо і гортаючи місцеву газету, з якої дізнався про таке: вчора ввечері шляхи двох машин перетнулися на шосе, та ніхто не постраждав; групу добродіїв уже вдвадцяте переобрали до управління освіти — послідовність на межі хворобливої фіксації; у «Кескейдз Гелері» шукають серйозну людину на посаду продавця зображень орлів, ведмедів і героїчних індіанців. Досвід не має значення, важливе лише бажання йти за мрією. Це було не про мене — навіть якщо я так і не знайду сил писати далі,— та я сподівався, що крамниця знайде достатньо серйозну особу. Страшно уявити, що може статися, якщо орлами торгуватиме легковажний підліток.
Потім я довго блукав крамничками, роздивляючись те й се, і зрештою придбав специфічний набір, що складався з декількох сортів пива і томика Стівена Кінга у м’якій палітурці. Я вже читав цю книжку, та мій примірник разом з більшістю інших книжок лишився в Лос-Анджелесі; до того ж Кінг просто трапився мені на касі, де стояв на дротяній стійці в товаристві так само пошарпаних витворів Дена Брауна і романтичних пані з потрійними іменами, виведеними примхливим шрифтом.
Вийшовши на стоянку, я склав покупки у рюкзак і постояв, не знаючи, куди тепер. Поблизу був припаркований пікап, і з нього місцевий мешканець з обличчям як скеля й мохом у вухах ігнорував мене так, як годиться порядній людині ігнорувати прибульців. Я навмисно привітався, щоб збентежити його. З закладу «Лавернез Ріб» через дорогу викотилася пара, хитаючись, ніби на палубі корабля. У «Лавернез» пишалися щедрістю порцій, і пара явно пересвідчилася у цьому на власному досвіді. Повз мене пройшла жінка з візочком, і вираз її втомленого обличчя красномовно повідомляв, що задоволення від прогулянки вона не отримує. У візочку дитина відбивалася від світу цього чим могла, головно криком. Спіймавши мій погляд, жінка буркнула: «Десять місяців», — ніби це все пояснювало. Я знітився і відвів очі.
Вдалині мигнув світлофор.
Їсти я не хотів, пити пиво десь у барі, де є люди, — теж. Можна було прогулятися до маленької книгарні вище по вулиці, глянути, чи ще відчинено — та напевно вже було зачинено, плюс я мав що читати, й інтересу ходити по крамницях більше не було. Ця спонтанна покупка перепинила хід моєї експедиції.
Що ж тепер? Яких пригод шукати?
Врешті-решт я просто пішов додому тим самим шляхом, яким прийшов, повз ті сто метрів крамниць, з яких, власне, складався Бірч-Кросинг. Більшість будівель на вулиці були дерев’яні й одноповерхові. Клініка дантиста, перукарня й аптека вирізнялися на тлі крамниць з мотлохом, серед яких була і та сама «Кескейдз Гелері», у якій Емі була придбала два безглуздо вправні краєвиди класичного американського Заходу. Були й кам’яниці, релікти тих часів, коли ділові розбудовники міста у двобортних пальтах ще думали, що тут є ширші перспективи, ніж виявилося насправді. В одній містився «Лавернез», в іншій — філія великого банку, ще в іншій торгували художньо зістареними меблями. Емі залюбки заходила до цієї крамниці, й у тому числі тут було придбано мій письмовий стіл. У кінці вулиці бовваніла старовинна заправка, що прикидалася мисливським будиночком, а подалі від дороги був офіс шерифа. Я мусив зробити над собою зусилля, щоб не задивитися на нього; напевно, це був якийсь знак.
Я перетнув порожнє двосмугове шосе і попрямував у затінок дерев. Обабіч вулиці стояли суцільні паркани, пересипані металевими поштовими скриньками й воротами, від яких бігли довгі доріжки до будинків у глибині подвір’їв. За десять хвилин я дійшов до скриньки з написом «Джек та Емі Вейлени». Я не відчиняв воріт, а просто переліз — так само, як і коли виходив у місто, — та забув, що тепер у рюкзаку є вантаж, тож мало не впав долілиць з того боку паркана. Останнім часом я потроху повертався до тренувань, бігав заповідником, що межував з нашою ділянкою. Спочатку трохи мучила крепатура, та коли перші незручності минулися, я став почуватися краще. Тіло не зовсім забуло ті часи, коли я був дійсно у добрій формі. Ніхто не бачив, як я беркицьнувся, та все одно я почувався ідіотом і навіть вилаявся. Батько часто казав, що неживі предмети ненавидять нас і планують підступи проти людей. Він таки мав рацію.