Выбрать главу

Дівчинка пручалася. Відбивалася від нього, кричала, дуріла. Ґері теж кричав.

— Бетані! — повторював він — Зачекай!

Чоловік у пальті націлив на дівчинку пістолет.

Ґері це побачив і смикнув її до себе, затуляючи собою. Перший постріл пройшов повз ціль.

У натовпі здійнявся ґвалт. Сирени наближалися.

Дівчинка раптом вирвалася від Ґері. Я гадки не мав, що вона збирається робити. Вона була в пастці, навіть не тікала. Враження було таке, ніби вона хоче допомогти чоловіку в пальті поцілити в неї. Ґері мусив розуміти, що ніяк їй не допоможе, не врятує. Та все одно він кинувся до неї і збив з ніг, затуляючи власним тілом, мов щитом. Вони почали разом падати.

Чоловік у пальті вистрілив чотири рази.

Всі чотири кулі поцілили у Ґері, змусивши його тіло смикатися.

Однак він тримався за дівчинку і впав просто на неї. Дівчинка з такою силою вдарилася об тротуар чолом, що я почув звук за десять метрів від них.

Я на ту мить уже біг до стрільця, готуючись ударити його у груди. Він вистрілив ще, і ще раз. Ми разом влетіли у дверцята машини поблизу.

Чоловік одразу відскочив, а мене скрутило, і я впав між тротуаром і машиною. Повернув голову — і побачив, що в кінці вулиці з’явилися поліцейські машини.

Стрілець зіп’явся на ноги. Глянув на дівчинку — там розповзалася по тротуару калюжа крові. Завагався. Потім розвернувся і розчинився в натовпі.

Я так-сяк вибрався на тротуар і навкарачки підповз до Ґері.

Дівчинка не ворушилася. Її очі були заплющені.

Сорочка Ґері була геть червона, під ним швидко натікала калюжа крові.

Рука перестала мене тримати, і я впав просто поруч із ним. Наші обличчя опинилася на відстані менше метра одне від одного.

Більша частина його потилиці була відсутня. Очі — розплющені, порожні, сухі.

Розділ 42

— Ми його не зловили, — почув я.

Я сидів на стільці у лікарняній палаті. Тільки-но зі мною закінчили розмовляти різноманітні представники закону в місті Сієтл. Я дав вибіркові свідчення про події в будівлі в Беллтауні, не вперше — і, гадаю, не востаннє. У мене були опіки на обличчі й руках, згоріло трохи волосся на голові. Попри дію знеболювального, я гостро відчував і рану у плечі, і проколи від голок, бо її зашили. Низ спини болів так, ніби туди поцілили каменюкою, а біль у серці, мабуть, не минеться ніколи. Я не відчував у собі готовності до новин — будь-яких, — але звів очі. У дверях стояв Бланшард.

— Сподіваюся, самопочуття в тебе ліпше, ніж вигляд, — промовив він.

Він увійшов, присів на бильце ліжка, склав руки на грудях і став мене роздивлятися. Я мовчки чекав на його репліку.

— Могло бути й гірше, — сказав нарешті Бланшард. — Власне, півгодини тому ти був у набагато гіршому становищі, ніж зараз. Вважай себе щасливчиком.

— Тобто?

— Надійшов висновок балістичної експертизи. Кулі, якими вбито містера Фішера, і та, що поцілила в тебе, збігаються з кулями, вийнятими з тіла Білла Андерсона.

— Я казав, що це той самий стрілець.

— Так, казав. Але ж ти розумієш, що висновок балістичної експертизи — це трохи вагоміша штука, ніж слово колишнього копа, тим паче такого, який минулого тижня був присутній у Сієтлі під час усіх убивств із застосуванням зброї.

— І що, той стрілець отак зник? Просто взяв і розчинився в повітрі серед натовпу людей?

— Точно так само, як він спокійно пішов з місця вбивства Андерсона, і з місця вбивства його близьких. Вочевидь, то професійний стрілець — хоча конкретика його професії ще під питанням. Все, що ми знаємо, — це його можливе ім’я: Ричард Шепард.

Я не виказав себе — хіба що зморгнув, але Бланшард спостерігав за мною.

— Щось знайоме?

Я похитав головою.

— Як ви дізналися те ім’я?

— За хвилину скажу. Спершу хочу в дечому впевнитися. Ти точно гадки не маєш, як почалася пожежа в підвалі? В отих «господарських приміщеннях»?

— Ні.— (Це, принаймні, була правдива відповідь). — Наскільки серйозні наслідки?

— Дуже серйозні. Пожежники тільки тепер зуміли спуститися вниз. Там лишилися самі кам’яні стіни. Але чи там справді було що шукати?

Я всім виглядом показав, що не маю жодних коментарів з цього приводу.

— Гаразд, — мовив Бланшард. — Давай я проведу тебе до виходу.

— Я можу йти?

— Поки що так. Я ж кажу тобі,— він підвівся, — ти щасливчик.

Слідом за детективом я рушив коридором. Ходити було боляче, гірше, ніж сидіти. Медсестри старанно не дивилися на нас. Коли мене привезли, біля палати стояло двоє озброєних копів. Тепер їх не було.