Выбрать главу

— Стрільця не можуть прямо співвіднести з убивством родини Андерсонів, — сказав Бланшард. — Але оскільки він убив і Білла, і Ґері Фішера — єдину людину, що приділяла тому вбивству багато уваги, — їх без проблем спишуть на нього. І ти, отже, гадки не маєш щодо мотивів?

Я знов похитав головою, майже не брешучи.

— А що інший чоловік? Тодд Крейн?

— Лежить у приватному шпиталі через дорогу. Втратив відерце крові, довелося багато зашивати. Ще піде у свій похід.

— Що?

— Він щось таке говорив до своєї дружини, коли його вивезли з операційної. Що треба піти в похід в Олімпійські гори. Отже, то його Шепард порізав, так?

— Якщо він так говорить, то мабуть.

— Завзята особа.

Хоча в лікарні було яскраве освітлення й чистота, оточення діяло на мене гнітюче. Я більш-менш радів тому, що вижив, але загалом не знав, що відчувати. Ніч я пролежав без сну, з розплющеними очима, все згадуючи і згадуючи, як було вбито Ґері Фішера. Нагадував собі раз за разом, що стрілець у пальті, цей Шепард, застрелив його до того, як я зміг би втрутитися. Щира правда — але від того було не легше. Щодо минулих подій завжди виникає відчуття, що ти міг щось змінити, — сильніше, ніж коли йдеться про майбутнє. Не знаю, чому так.

Бланшард зупинився біля сестринської. У палаті навпроти лежала маленька дівчинка, над нею трималися за руки чоловік і жінка. Я впізнав дитину, яку затулив своїм тілом Ґері Фішер, яка лежала в калюжі його крові.

— З нею все нормально, — сказав Бланшард. — Сильний струс мозку, трохи опіків і подряпин. Не пам’ятає більшої частини минулого тижня, судячи з усього, ніби нічого й не відбувалося. Можливо, то вона виштовхує травматичний досвід. Психолог каже, що то, мабуть, назовсім.

— Як вона потрапила в ту будівлю?

— Це, власне, ті обставини, з яких ми дізналися ім’я стрільця. Медисон О’Доннелл викрали з пляжного будинку в Орегоні. Що з нею було після того, не зовсім ясно, але врешті-решт вона опинилася тут. Участь нашого стрільця очевидна, дівчинка вказала на нього — на людину, яка, як ти кажеш, намагалася її убити. Батьки докладно його описали, бо добре роздивилися, він навіть залишив їм візитівку з іменем — реальним чи вигаданим.

Я недовірливо глянув на нього.

— Тобто він викрав дитину — і лишив візитівку? Де сенс?

— Гадки не маю, — знизав плечима Бланшард. — Але ми ніяк не зможемо розплутати цю історію, поки не знайдемо його. А в тому, що знайдемо, я геть не впевнений.

Я придивився до родини в кімнаті. Обличчя дівчинки було все у синцях, але вона широко всміхалася. Її батьки теж видавалися щасливими. Дуже щасливими.

Як же добре мати сім’ю, подумав я, як це природно і наскільки ж тобі має поталанити!

Обернувшись до Бланшарда, я зрозумів, що йому ніяково.

— Що таке?

— Не знаю, що ти знаєш про це, — промовив він, — тому просто розповім як є. Сьогодні вранці прилетіла дружина Фішера з дитиною. Місіс Фішер впізнала тіло. Впізнала — і полетіла додому.

— З дитиною? У нього двоє дітей.

Він повільно кивнув.

— Отже, ти не в курсі. Донька померла. Три місяці тому.

Я не повірив своїм вухам.

— Бетані померла?

— Так, її звали Бетані.

— Як? Що сталося?

Обличчя Бланшарда було незворушним.

— Потонула. У ванній. Коли це сталося, за нею наглядав містер Фішер, тобто її батько. За його словами, він вийшов принести їй піжаму, і поки його не було, дитина впала і вдарилася головою. Він намагався вжити заходів, але не зміг її врятувати, хоча під водою вона пробула зовсім недовго.

— Ти хочеш сказати, що він…

Ніхто нічого не хоче сказати. Але водночас на роботі в містера Фішера була кризова ситуація. Йому висунули позов за недбальство в оформленні чийогось заповіту, причому справа була серйозна. Після того містер Фішер став дуже неуважним і на роботі, і в приватному житті. Відмовлявся спати. Стався цей інцидент у ванній, а за два тижні він просто пішов з дому і не повернувся. Дружина навіть не знала, що він у Сієтлі. Він уже місяць вважається зниклим безвісти.

Мені до нестями закортіло вийти. Я не міг більше перебувати у шпиталі, не міг усе це вислуховувати.

— Зачекай тут, — попросив я.

Я зайшов у палату до О’Доннеллів. Вони всі одночасно глянули на мене. Батьки нахмурилися — підозріло, занепокоєно. Я навряд чи схожий був на людину, з якою хочеться мати справу.

— О, я вас знаю, — сказала дівчинка. — Здається.