Він писав, що слово «кошмар» пов’язане з уявленнями скандинавів про «нахт-мару» — демона, який всідається сплячим на груди, і що довгий час погані сни вважалися ознакою того, що то лихі духи шукають шлях всередину людини. Він стверджував, що первісно повитухи мали відшукувати здорових вагітних жінок, чиї немовлята виживуть, аби в них могли вселитися старіючі непроханці. Він відзначав, що ніхто не знає, як саме працюють антидепресанти, і припускав, що вони просто мають приховати невдало підселеного непроханця — і саме тому після ремісії приходить ще гірше страждання й думки про самогубство, бо самогубство — це несвідоме бажання позбутися непроханого гостя, загарбника, істоти, що росте всередині й загрожує захопити наше життя. Він також вважав, що цим можна пояснити схильність людства до різноманітних наркотиків й алкоголю: вони дозволяють розм’якшити основну особистість і ненадовго випускають на волю непроханця, дають йому змогу керувати нашими вчинками. Непроханець менш стриманий, досвідченіший, просто інша людина, і саме тому ми поводимося настільки інакше в такі моменти. Вочевидь, саме через цю теорію Ґері кинув пити, і саме тому Бог береже п’яних і маленьких дітей. Тільки то не Бог, а наш власний непроханець.
Непроханий гість, який живе в кожному з нас.
Лише невелика група людей свідома цих повернень. Щоб решта з нас не збожеволіла і не втратила себе, друга душа в наших тілах відсторонюється, позбавляється права голосу, викидається за межі свідомості. Коли щось і просочується крізь стіну незнання — якесь дежавю, сон про незнане місце, незвичайний талант до іноземної мови чи певного музичного інструменту, просто відчуття, ніби колись ми були іншими й жили іншим життям, — ми відкидаємо їх, бо то ж просто втома, стрес, емоції, нездатність контролювати себе.
Ґері навіть підвів під свої міркування наукову базу. Це адаптація, і до того ж це справжня причина, з якої людина стала царем природи. На зелених рівнинах Африки чи у холодних горах Європи настала мить, коли наш вид здобув еволюційну перевагу — здатність мати дві душі в одному тілі. Нинішня душа несвідомо могла приймати інтуїтивні рішення — рятівні й тому такі, що забезпечували виживання, — засновані на досвіді душі зі сторони. Та в такого тандему була своя ціна. Людина нормально функціонувала лише за умови, що душі співпрацювали. Якщо цього не траплялося, людина хворіла. Психічні розлади, неконтрольоване насильство, алкоголізм: саме через другу душу дехто з нас божеволіє, страждає на біполярний розлад чи просто не в змозі жити по-людськи, причому від самого народження.
На якийсь час душа відлітає кудись, але потім повертається і вламується у дітей, у наших діточок. Там вона чекає, збирає сили, набирається моці, поки не прийде час.
Чому, питав Ґері, про Ісуса ніхто нічого не чув, аж поки йому не стукнуло тридцять? Тому що саме в цей час непроханець стає достатньо сильним, щоб узяти справу в свої руки. З будь-якою загрозою зсередини система здатна швидко впоратися: як-от Сальєрі прибрав Моцарта, коли той стомився, розчарувався і почав щедро розкидати у своїх роботах натяки, які ми приймаємо за вказівки на зв’язок із франкмасонами. І чому не повернувся Ісус, який обіцяв нам повернення? Він загубився на тому боці, став лише тінню серед інших тіней, які ми могли би побачити за допомогою машини Вілла Андерсона, якби вона вціліла.
Тощо, тощо.
Там було ще багато чого. Забагато, щоб читати чи вірити, забагато доказів, щоб вважати їх правдивими. Я не знав, що думати про людину, яка була мені за дружину, що саме настільки її змінило. Але не міг не думати, що, можливо, вніс свою лепту в божевілля Ґері, сказавши оті слова на шкільному стадіоні багато років тому: мій дурний коментар на смерть Донни весь цей час муляв йому десь у підсвідомості та врешті-решт захопив його розум. Я закрив файл.
Останній файл був картинкою. Відкривши її, я мимоволі затамував подих. На фото був Ґері з Бетані. Згідно зі значком на її сукні, Бетані саме виповнилося два роки, отже, фото зробили за кілька тижнів до її смерті. В руці вона тримала великий шматок торта, на обличчі й у волоссі в неї був крем — і вона усміхалася, так само, як батько, з очима, осяйними від присутності одного з двох людей, що становили всенький її світ.
Фото зробили у приміщенні, зі спалахом, і тому воно було дуже чітким. Я збільшив праве око Бетані й довгий час вдивлявся у те, що побачив.