Вона мала там шрам. Маленький шрам у формі півмісяця.
І коли я заплющував очі, то пригадував — так само, як Ґері,— де бачив цей шрам раніше.
До міста я сходив пішки. Вийшло довго. Від долання високих снігів у мене розболілися плече й шия. Проте я вже змирився з болем. Від нього ніде було подітися.
У Бірч-Кросинг майже не було машин, але «Семова крамниця» була відчинена. Я сам-один походив уздовж полиць, з подивом роздивляючись виставлені харчі. Моя рука потяглася була до квашеної капусти, але я згадав, чому саме про неї подумав, і не став брати.
На касі був Сем власною персоною. Він упакував мої покупки мовчки, та коли я пошкутильгав до виходу, заговорив.
— Вам те все може принести додому кур’єр, — запропонував він. — Коли схочете.
Я зупинився і розвернувся до нього. Пригадав, коли востаннє його бачив — на зібранні в будинку Боббі Цимерман. Я не думав, що колись іще куплю щось у Бірч-Кросинг, але кивнув.
— Дякую.
— Про плече дбати треба, — відзначив він.
Що він, власне, сказав, я зрозумів лише на доріжці, яка вела до будинку. На той момент я вже побачив, що ворота відчинені, а на снігу видно сліди шин.
Поруч із нашим бездоріжником стояла незнайома машина. Я увійшов у дім і з вершечка сходів зазирнув у вітальню.
На канапі сидів чоловік.
Я повернувся на кухню, налив чашку кави. На зворотному шляху я страшенно змерз. Взявши каву, я спустився і сів у крісло навпроти канапи. Перед чоловіком на столі уже була кава.
— Почувайся як удома, — сказав я йому.
— Ключі,— сказав Шепард, киваючи на стіл. — Розі вони більше не потрібні.
— Навіщо ти тут?
Він запхнув руку в пальто і дістав мій мобільний і мій пістолет. Поклав їх на стіл, і тільки потім дістав обойму до мого пістолета.
— Як плече?
— А ти як думаєш?
— Нічого особистого. Мені просто здалося, що ви не стоятимете осторонь.
— Ти вбив мого друга.
— Іще раз: нічого особистого.
— Ти друга людина, що цікавиться сьогодні станом мого плеча.
— Як я розумію, до вас дійшло, що це містечко належить їм? Така собі штаб-квартира?
— Майже. Випадково зайшов на святкування у сусідів і запідозрив. І багато таких містечок?
— У нашій країні — два. Цих людей узагалі небагато.
— І хто, власне, вони такі?
— Гадаю, Роза надала вам туманні пояснення. Вона любить інколи пожартувати. Вони — це просто клуб, містере Вейлен. Як масони, чи ротарійці, чи Богемський ліс. Успішні люди, які підтримують одне одного. Деякі займаються підтриманням певної міфології, але вона нічого не означає. Це ніби Санта-Клаус — виправдання для подарунків на Різдво. І все.
Я подивився на пістолет, обойму, телефон.
— Чому мені їх повертають?
— Це ваші речі, а зібрання клубу вже закінчилося. Вочевидь, рішення щодо вас прийняте.
Він ще раз запхнув руку в пальто і дістав невелику коробочку, яку поклав на стіл поруч з іншими предметами.
— Якщо надумаєте спробувати, підніміться на пагорб і поговоріть з містером Цимерманом. Він усе пояснить.
— Хай що це таке, я проти.
Він підвівся.
— Ваша справа.
Я дивився, як він піднімається сходами. Вже у дверях він зупинився.
— Дозвольте тільки дещо пояснити, — сказав він. — Ці люди приймають тільки «так» або «ні». Якщо ваша відповідь «ні», то хтось інший прийде по вас. І нічого особистого в тому не буде.
І він пішов.
Спершу я схопив телефон. Там не було номера Емі, й так само зник номер Рози. Історію дзвінків стерли. Я, звісно, міг легко дізнатися номер Емі, але в цьому не було жодного сенсу. Якщо колись я й побачу її знову, то не тому, що подзвоню їй. Утім, як саме цього досягти, я поки що не знав.
Відклавши телефон, я підтягнув до себе коробочку. Всередині був стосик візитівок, надрукованих на чисто-білому картоні. На них було лише ім’я — чи, може, назва посади.
Джек Шепард.
Я лишив картки на столі й вийшов на балкон, зачинивши по собі двері. Світ був мертвий, плаский.
І дуже тихий.
Я дійшов до кінця балкона, спустився сходами. Далі не пішов углиб ділянки, а рушив вздовж стіни будинку, вгору схилом, відсуваючи гілки засніжених кущів. Ближче до фасаду я притисся до стіни й обережно визирнув у двір.
Чужа машина нікуди не поділася.
Я вставив обойму в пістолет і зняв його з запобіжника. Пригнувшись, обійшов машину, швидко зазирнув у вікно з боку водія. Нікого. Чорне сидіння, чорна валіза.
Наблизився до дверей будинку. Відступивши вбік, штовхнув їх. Двері повільно відчинилися. Я рвучко виставив перед собою пістолет. Плече не боліло. Притримавши двері ногою, я ступив у дім.