Просто все, абсолютне все здавалося не таким.
А далі хмара пройшла — і все. Емі підняла голову і підморгнула мені крізь шибку, і це точно була жінка, яку я знав і кохав. Я усміхнувся у відповідь, потім повернувся до гірського краєвиду і докурив цигарку. Ліс був як ліс, і все було гаразд.
Потім був смачний обід, і я слухав, як Емі розповідає про свою нову роботу. Вона працює в сфері реклами, і її професія полягає у тому, щоб робити так, аби одні люди витрачали більше грошей, а інші люди завдяки цьому купували більші будинки. Щось на кшталт організованої злочинності, тільки робочий день довший. Одного разу я сказав Емі, що їй варто порадити клієнтам замість створення реклами й вивчення ринку просто погрожувати споживачам вбивством чи заподіянням шкоди, якщо ті не куплять їхній товар. Емі попросила більше такого не казати, особливо при її колегах, бо вони ще сприймуть ту пораду серйозно.
Специфіка її професії мала значення, оскільки на новій посаді мандрівного креативного директора величезної компанії — з офісами у Сієтлі, Портленді, Сан-Франциско і нашому Лос-Анджелесі — вона вже не була прив’язана до останнього, і ми змогли поїхати. Для неї, каліфорнійки з голови до кінчиків нігтів, яка звикла бути поруч з родиною, це була велика зміна. Вона казала, що згідна на переїзд через свою нову зарплатню. Проте я знав, що Емі ніколи не переймалася через гроші, тож думаю, що головно вона переїхала заради мене, щоб забрати мене з міста. Коли ми їли десерт, я подякував їй.
Вона, закотивши очі, звеліла мені не клеїти дурня, проте дозволила поцілувати себе на знак вдячності. А потім ще. І ще.
Докуривши, я дістав з кишені телефон і подивився, котра година. Було пів на дванадцяту. По роботі Емі часто вечеряла з клієнтами, особливо тепер, тож могло бути, що вона ще не повернулася до готелю. Я знав, що вона відповість на повідомлення, коли тільки зможе. Проте я не чув її цілий день і дуже, дуже хотів почути.
Я вже хотів знову її набрати, коли телефон цвірінькнув сам. На екрані з’явилися два слова: «ЕМІ МОБІЛЬНИЙ». Я усміхнувся, радий цьому збігові, та приклав телефон до вуха.
— Привіт! Геть запрацювалася?
Проте відповіла мені зовсім не моя дружина.
Розділ 5
— Хто це? З ким я говорю?
Гучний, грубий чоловічий голос. Чути його з номера Емі було просто дико.
— Це Джек, — вимовив я, наче ідіот. — А хто…
— Це її дім?
— Що? Хто ви?
Голос на тому кінці промовив якесь слово — ніби ім’я, а ніби й просто набір звуків.
— Що? — перепитав я. Він повторив. Російська? Польська? Марсіянська? Чи то він просто кашляє? Фоном звучав якийсь гул, наче машини.
— Це її дім? — знову прогавкав незнайомець. Здається, інших питань він не знав чи не хотів ставити. — Написано «дім».
До мене зрештою дійшло. Я зрозумів, чого він хоче.
— Так, — сказав я. — Там справді має бути «дім». Ви телефонуєте з мобільного моєї жінки. А де…
— У таксі. Знайшов.
— Ага. А коли знайшли?
— П’ятнадцять хвилин тому. Подзвонив, як став нормальний сигнал. Тут з телефонами біда.
— Цей телефон належить жінці,— голосно й чітко пояснив я. — Біляве волосся, коротка стрижка — боб; одягнена, певно, в діловий костюм. Ви таку підвозили?
— Цілий день. Цілий день таких возив.
— А ввечері?
— Мабуть. Вона там? З нею можна поговорити?
— Ні, я не в Сієтлі,— відповів я. — Вона в Сієтлі, ви в Сієтлі, а я ні.
— А, окей. Тоді… не знаю. Що треба? Робити що?
— Зачекайте хвилинку. Тільки не відключайтесь.
Я збіг вниз, у кабінет Емі. На екрані її комп’ютера, точно в центрі плаского екрана, був стикер з назвою готелю. Готель «Мало».
В телефоні було чути лише завивання далекої сирени. Я почекав, поки воно стихне, і сказав:
— Готель «Мало». Знаєте такий?
— Звісно. Діловий центр.
— Можете туди відвезти телефон? І лишити його на ресепшені?
— Їхати далеко, — відповів чоловік на тому кінці.
— Мабуть, далеко. Але відвезіть його туди і попросіть, щоб покликали власницю. Її звати Емі Вейлен. Розумієте?