Він промовив якісь два слова, віддалено схожі на ім’я Емі. Я повторив ще і ще, потім сказав по буквах.
— Відвезіть, прошу. Вона вам заплатить. Я їй подзвоню і скажу, що ви приїдете. Гаразд? Відвезіть телефон у готель.
— Окей. Двадцять доларів.
Коли він повісив слухавку, моє серце калатало. Ну, принаймні я тепер знав, що до чого. Емі не відповіла на моє повідомлення, бо не чула, з чого можна було зробити висновок про час, коли вона загубила телефон. Десь дев’ята… а може, і раніше, просто вирішила не шукати, поки не повернеться у готель. Так чи так, треба було розповісти їй про цього хлопа — якщо, звісно, він не набрехав мені. Справа в тому, що інколи крадії телефонів дзвонять на який-небудь номер з переліку контактів, прикидаються добрими самаритянами і кажуть, що знайшли загублений телефон. Жертва тоді не блокує телефон, чекаючи, що його повернуть, і злочинець має купу часу, щоб за чужий рахунок дзвонити хоч у Занзібар. Якщо мій новий знайомий був з таких аферистів, я нічого не міг вдіяти — не міг же я заблокувати телефон Емі, не зв’язавшись із нею. Номеру готелю на паперовому стикері не було — коли Емі була не вдома, ми завжди зв’язувалися по мобільному, тому мій номер і був позначений як «дім» у її контактах.
Десять секунд, і я знайшов «Мало» в інтернеті. Набрав телефон, терпляче вислухав завчене вітання ресепшеніста, який, крім іншого, ознайомив мене з меню. Коли він замовк, я спитав про Емі Вейлен. На тому кінці заклацали клавішами. Потім голос:
— Боюся, що зараз не можу вам допомогти, сер.
— Чому? Її ще немає? — я глянув на годинника. Майже північ. Запізно навіть для найважливіших клієнтів. — Добре. Я лишу повідомлення.
— Сер, я хочу сказати, що у нас немає такої людини.
Я роззявив рота. Стулив. Може, я щось наплутав з датами?
— Пробачте, а коли саме вона встигла вибути?
Знову клацання. Голос чоловіка на тому кінці прозвучав стримано, обережно:
— Записів про людину з таким прізвищем немає. Вона у нас не зупинялася.
— Тобто сьогодні її вже не було?
— Такої людини не було протягом усього тижня.
— Вона пробула в місті два дні,— терпляче пояснив я. — Приїхала у вівторок. Має лишитися до завтрашнього ранку, до п’ятниці.
Мовчання.
— Пошукайте, будь ласка, Емі Даєр.
Це було її дівоче прізвище. Запросто могло статися, що років сім тому колеги вперше забронювали для неї номер ще під ним, і так вона й лишилася у базі готелю. Запросто. Напевно.
Клацання.
— Ні, сер. Прізвища Даєр теж немає.
— Тобто вона навіть не вселялася?
— Чи можу я чимось іще вам допомогти?
Я більше не знав, що питати. Ресепшеніст почекав хвильку, потім назвав мені адресу сайту готелю і відключився.
Я зняв стикер з екрана комп’ютера. Почерк у Емі дуже розбірливий, його можна розібрати з навколоземної орбіти. Було чітко написано: «Мало».
Я знову зателефонував у готель, попросив з’єднати зі службою замовлення номерів, перевірив усі три імені: Емі, Вейлен, Даєр. В останню мить схаменувся, попросив зв’язати з ресепшеном і повідомив (цього разу зі мною говорила жінка), що принесуть знайдений мобільний. Попросив зберегти його і назвав своє ім’я та номер кредитної картки, щоб виплатити двадцять баксів таксисту.
Далі я знову вийшов у інтернет і почав шукати готелі в діловому центрі Сієтла з назвами, які нагадували б «Мало». Знайшов «Монако» практично на сусідній вулиці. За фотографіями місце було схоже на те, куди вселилася б Емі: стильні й позитивні інтер’єри, каджунська кухня, у номерах акваріуми.
Я знову подивився на стикер. Звісно, те слово могло насправді означати «Монако», просто записане поспіхом чи там під час епілептичного нападу. Можливо, вона просто не розчула назви, коли замовляла номер, і тому неправильно записала. «Мал-о» / «Монак-о». Наче схоже.
У «Монако» я натрапив на чуйну, приязну пані. Вона швидко і з численними вибаченнями встановила, що моя дружила не зупинялася в їхньому готелі ні цього тижня, ні взагалі ніколи. Я подякував і поклав слухавку.
Все це я робив дуже спокійно, так ніби у тому був сенс. Ніби я справді міг щось не так зрозуміти у записці, чи могла помилитися сама Емі, ніби була найменша вірогідність, що вона помилково зупинилася у готелі «Монако» по сусідству з «Мало».
Я підвівся, потер руки, хруснув кісточками. Будинок здавався просто величезним. Нагорі заклацало — морозилка видала порцію льоду.
У мене не те щоб жвава уява. Коли у мене і траплялися в житті якісь інтуїтивні прозріння, вони стосувалися конкретних речей і загалом базувалися на раціональному сприйнятті. Проте зараз я почувався таким самим розгубленим, розчавленим, як і тоді на балконі. Я розмовляв з Емі вчора приблизно об одинадцятій вечора. Двоє людей, які кохають одне одного якийсь час, перекинулися кількома словами: як ти, а ти як; не забудь те, зроби се; цілую, цілую, добраніч. Я буквально бачив, як у тому готелі «Мало» вона сидить на ліжку, підібгавши під себе босі ноги, попиває каву чи, може, чекає на неї, а її дорогі й, понад сумнів, дуже тісні туфлі валяються посеред кімнати.