Але тепер я знав, що вона не в «Мало».
Я поклав руку на мишку її комп’ютера і після секундного вагання відкрив її персональний органайзер. Це було вторгнення, непроханий гість у її особистому просторі, але я мусив перевірити. На екрані з’явився файл зі щоденником. Чотири дні позначено записом «Сієтл». На кожен день розписано якісь зустрічі, сніданки, ланчі, вечері з клієнтами. Але на сьогоднішній вечір не планувалося нічого. Після 6.30 було порожньо.
Чому ж тоді вона не зателефонувала раніше?
Хтось, звісно, дзвонив на домашній, але Емі завжди користувалася мобільним. Вона знала, що я працюю вдома, але знала також і те, що ми з моїм письмовим столом були мов магніти з однаковим полюсом, і мене відштовхувало від нього. Крім того, Емі завжди лишала повідомлення. З іншого боку, у неї було чітке уявлення про правильні готелі. Може, вона приїхала в той «Мало», вирішила, що місце їй не подобається, і вселилася в інший, а в розмові про це не згадала, бо то дрібниці, незначущі речі в плині нашого спілкування. Суцільні зустрічі, замовлення столиків, аналітика і статистика до кави — Джекові подзвоню, як буду в готелі. Далі в таксі мобільний вислизає з кишені, у готельному фойє вона зустрічає колегу, вони вирішують трохи випити разом, в кімнату вона піднімається пізно, пхає руку в кишеню… ох чорт, а де ж телефон.
Мабуть, так і було.
Я знову оглянув її стіл. Чужі робочі столи — ніби руїни забутих цивілізацій. Не збагнеш, чому саме ці речі покладено саме на ці місця. Незбагненний навіть стіл Емі — сліпучо чистий і охайний, ніби ілюстрація в посібнику з ідеальної організації робочого місця. Загалом стіл мав такий вигляд, ніби вона повернеться за дві хвилини — але дивно, що органайзер на місці. Емі — єдина відома мені людина, що дійсно користується органайзером, а не просто купила собі таку штуку. У неї там списки, щоденник, адреси, записи, і вона постійно все те переглядає і бере його з собою, коли їде у справах.
Цього разу залишила. Я взяв його у руки, ввімкнув. Те саме, що і в файлі на комп’ютері. Переліки справ. Нариси слоганів. Я відклав органайзер. Емі просто вирішила взяти в поїздку трохи менше техніки, ото й усього. Взагалі Емі дуже системна людина. В її світі все сплановано, все має своє чітко визначене місце і мусить лишатися на своєму місці, якщо не хоче проблем.
Просто сьогодні її самої на місці не було.
То що ж діяти? Про телефон я вже подбав. Спробував зв’язатися з нею в усі можливі способи — не зміг. Напевно, нічого такого не трапилося. Раціональна частина мене знала, що Емі скоро зателефонує, втомлено вибачиться, пояснить щось про заплутану систему бронювання номерів у готелях, пожаліється про загублений мобільник. Я вже майже чув, як дзвонить телефон, і думав, чи не покурити на балконі, поки він не задзвонив насправді.
Але я не пішов на балкон, а пішов у вітальню і з опущеними руками завмер біля дзеркала. Минали хвилини, та я стояв непорушно. В будинку панувала надзвичайна тиша, яка дедалі посилювалася від того, що телефон не дзвонив і не дзвонив. Тихий шурхіт кровотоку у вухах потроху почав здаватися мені оглушливим, схожим на гудіння шин на мокрій дорозі — спочатку далеке, потім все ближче, все гучніше.
Я ніяк не міг відкинути ідіотську думку, ніби з моєю дружиною щось трапилося, ніби їй загрожує небезпека. Я дивився на своє віддзеркалення, на відображення силуетів дерев на тлі чорно-синього неба в мене за спиною, і дедалі більше вірив, що ота невідома машина невідворотно наближається до мене.
Що вона давно обрала мене за мішень, і сьогодні нарешті зіб'є.
Розділ 6
Оз Тернер сидів за заздалегідь замовленим столиком коло самих дверей. Стійка для пальт приховувала його від поглядів інших відвідувачів «Блізард Мері». Крім того, звідси йому було добре видно парковку, заповнену легковими авто й пікапами, об’єднаними лише однією рисою — всі вони були не нові. Вчора він уже двічі заходив у цей бар — готувався. Відвідувачі — офісні працівники з ланчами, молоді мами з салатиками вдень, а проти ночі — самотні чоловіки й подеколи мовчазні подружні пари середнього віку з алкоголем. Машини чекали на них надворі, ніби старі собаки, бліді привиди у нічній пітьмі. За парковкою лежало містечко Генлі. Трохи далі, за історичним районом, котила води широка спокійна ріка — чи то Міссісіпі, чи то Блек-Рівер. Оз точно не знав, та й не прагнув знати.