Серед хаосу, який складався з одягу, дисків і нутрощів принаймні одного розчленованого комп’ютера, вона побачила й докази того, що Джош дійсно робив домашнє завдання.
— І як справи? — спитала вона.
Джош знизав плечима. Це була універсальна відповідь, як вона пам’ятала. Втім, він ще додав:
— Та нормально.
— Добре. Що слухаєш?
Син почервонів, ніби мама спитала, хто така ота Коні Лінґус, про яку всі говорять.
— Стю Резні,— сором’язливо відповів він. — Це такий…
— Це такий барабанщик з групи «Фаллоу». Знаю такого. Бачила його в «Асторії», поки її ще не знесли. Так напився, що впав з барного стільця.
Джошові брови поповзли вгору від подиву. Джина ледь стримала посмішку.
— Любчику, можеш хоч недовго потримати гучність на адекватному рівні? Я тут хочу глянути серіал. Та й на вулиці вже забагато людей впало з вушною кровотечею, а це не дуже прикрашає околицю.
— Гаразд, — щиро усміхнувся Джош. — Вибач.
— Та нічого, — відповіла Джина й подумала: «Тільки б усе було гаразд з тобою». Її син був добрий хлопець, вихований… ледар, звісно, але зі школою так-сяк давав собі раду. Вона без тіні егоїзму вважала, що Джош схожий на неї,— хоча дещо від Вілла у ньому теж було, бо юнак багато часу проводив наодинці з собою й залюбки колупався у всякому залізяччі. Справа гарна, але скоріше б побачити у дитини ознаки першого похмілля. На самих комп’ютерах чоловіку в наш час не прожити.
— Ну, пізніше поговоримо, — сказала вона, сподіваючись, що воно прозвучало не надто тупо.
Аж тут у двері подзвонили.
Квапливо спускаючись до дверей, Джина почула, що син ще трохи скрутив звук, і всміхнулася. Усмішка лишалася на її обличчі, поки вона відчиняла двері.
Надворі було темно, ліхтар на розі кидав помаранчеве світло на опале листя, що вкривало газон і стежку. По кронах дерев прошурхотів вітер, і кілька листків закружляло над перехрестям їхньої вулиці й сусідньої.
За метр чи два від дверей бовваніла висока постать у темному пальті.
— Чого вам? — спитала Джина.
Ввімкнувши ліхтар на ґанку, вона побачила високого чоловіка років сорока п’ятьох. Коротке темне волосся, бліда нездорова шкіра, пласке обличчя. Очі теж були темні, майже чорні, і здавалися позбавленими глибини, ніби їх просто намалювали на шкірі.
— Я шукаю Вільяма Андерсона.
— Його зараз немає. Ви хто?
— Агент Шепард, — відповів чоловік і кашлянув. — Ви не проти, якщо я зайду в дім?
Джина була проти, але чоловік просто піднявся на ґанок і зайшов, не чекаючи відповіді.
— Не так швидко, містере, — Джина пішла за ним, лишивши двері відчиненими. — Покажіть-но посвідчення.
Чоловік витяг гаманця й одним рухом розгорнув посвідчення перед Джининим обличчям, навіть не глянувши в її бік. Натомість він пильно оглядав кімнату, потім підвів очі до стелі.
— Що відбувається? — спитала Джина. Вона чітко розгледіла три великі літери — ФБР, — але думка про справжнього живого федерала у неї вдома не вкладалася в голову.
— Мені потрібно поговорити з вашим чоловіком.
Буденний тон чужинця тільки підкреслив абсурдність ситуації.
Джина затулила рота долонями. Чорт, та це ж її дім!
— Кажу ж, його немає.
Чужинець повернувся в її бік. Його очі, до того ніби мертві, повільно оживали.
— Так, кажете. Я вас почув. Але мені треба знати, де він. І треба оглянути ваш будинок.
— Я не дозволяю, — відповіла Джина. — Хай що ви там собі думаєте, я…
Його рука так швидко злетіла вгору, що Джина нічого не побачила — лише відчула, як пальці, більше схожі на пазурі, стисли її за щелепу.
З переляку їй спершу віднялася мова, та коли чоловік почав розвертати її до себе, Джина закричала — пронизливим безсловесним криком, бо говорити з міцно зафіксованою щелепою не мала змоги.
— Де вона? — тим самим буденним, майже знудженим тоном запитав чоловік.
Джина гадки не мала, про що він. Спробувала вирватися, вдарити його кулаком, ногою, почала трусити головою. Якусь мить він не реагував, а потім просто дав їй добрячого ляпаса вільною долонею. В голові у Джини задзвеніло, вона мало не впала, але чоловік втримав її за щелепу, викрутивши її так, що та ледь не вискочила.
— Я все одно її знайду, — повідомив чоловік, а Джина відчула, що у неї щось рветься на вилиці.— Проте ви можете зекономити мені час і зусилля. Де вона? Де він тримає свою роботу?
— Я… я не…
— Мамо!
Джина і чужинець одночасно обернулися на голос. На сходах стояв Джош. Хлопець зморгнув і насупився.