Ні. Нічого такого не було.
І чоловіка теж не було. Вона в тому цілком певна. Тож картки теж немає. Перевіряти немає потреби.
Але все-таки вона перевірила — і картка знайшлася в шухляді. На ній було надруковане ім’я і від руки написано номер. З другого боку виявився малюнок. Начебто спершу намалювали цифру «9», потім трохи повернули картку і намалювали ще одну «9», і так малювали дев’ятку по дев’ятці, аж поки не повернулися до першої.
Ледве розуміючи, що вона робить, Медисон взяла з тумбочки телефон і набрала номер з картки. Лунали дзвінки — один, другий, десятий — ніби вона дзвонила на той бік місяця. Ніхто не взяв слухавки, і Медисон теж поклала свою.
Далі вона змусила себе знову лягти. Спробувала послухати дощ, розчути плюскіт хвиль за стіною бурі: заспокійливе хлюпотіння води, що омиває, окреслює край світу. Заплющивши очі, Медисон слухала і чекала, що хвиля понесе її назад у темряву. Завтра вона прокинеться, і все минеться. Просто вона втомилася і має спати. Все гаразд. Все як зазвичай.
І жодного чоловіка не було.
Коли о 2:37 Елісон О’Доннел прокинулася, найперше вона помітила дріботіння дощу, проте вона знала, що розбудило її щось інше. Відкинувши ковдру, вона звісила ноги з ліжка і потяглася по халат. Вона була ніби в тумані після недоброго, неспокійного сну, та ноги матері працювали окремо від її розуму. Немає значення, чи ти втомлена, чи бажають твої розум і тіло загорнутися у ковдру і спати ще тиждень чи, може, решту життя. Є звуки, що промовляють до твоєї підсвідомості й не зважають на твої бажання.
І біль твого дитинчати — один з таких звуків.
Вона почовгала з кімнати в коридор. За вікном дерева скажено хиталися під натиском вітрів, по шибці тягнулися білі потічки води. Черговий порив кинув дощ у вікно, ніби пригорщу камінців.
Знову почувся той звук.
Дочовгавши до дверей у кінці коридору, Елісон помітила, що вони зачинені не до кінця. Вона тихенько зазирнула всередину.
Медисон була в ліжку, лише наполовину прикрита ковдрою. Лежала її донька неспокійно, її голова повільно рухалася з боку в бік. Очі були заплющені, та вона стогнала — глухим, низьким голосом.
Елісон увійшла до кімнати. Вона добре знала цей звук. Кошмари в доньки почалися, коли тій виповнилося три роки, і мучили її кілька років. Був час, коли Медді просто боялася спати, переконана, що те, що їй сниться (прокинувшись, вона не могла пригадати, що то було таке) прийде по неї, буде тиснути, душити. Десь із рік тому все припинилося, відійшло у минуле. А тепер повернулося знову.
Елісон розгубилася. Вони так і не придумали, як з тим упоратися. Медисон можна було збудити, але потім вона дуже довго засинала, й інколи кошмар майже одразу повертався.
Раптом Медисон вигнулася на ліжку, перелякавши Елісон. Такого вона ще не бачила. З вуст її дитини вихопився довгий хрип, який поступово зійшов нанівець. Голова швидко смикнулася, Медисон зітхнула. Її губи ледь помітно поворушилися, та звуку не було. А потім вона завмерла. Перестала стогнати і завмерла.
Елісон ще трохи постояла над донькою, аж поки зрозуміла, що та міцно спить. Вона обережна накрила Медисон ковдрою. Ще трохи постояла, вдивляючись у її лице.
Спи, спи, маленька, подумала вона. Це просто кошмар і нічого більше. Ти ще нічого не знаєш про справжні печалі.
Відвернувшись, вона помітила на підлозі якусь річ. Та лежала на голому паркеті, біля самого краю старого килима.
Нахилившись, Елісон розгледіла панцир морського їжака. Крихітний, сірий — і розламаний навпіл.
Вона підняла половинку. Звідки він узявся? Напевно, Медисон знайшла його вдень. Але чому не сказала? Адже за такі знахідки вона отримувала винагороду…
Раптом Елісон зрозуміла, чому донька нічого їй не сказала, і відчула ядучий сором. Половинка панцира в її руках була міцною. Щоб розламати його навпіл, знадобилося чимале зусилля. Ненавмисне такого не зробиш.
Вона поклала половинку панцира назад на підлогу і вийшла з кімнати, так само лишивши двері прочиненими. Потім пішла у свою кімнату, лягла в ліжко й довго лежала без сну, дивлячись у стелю і дослухаючись до дощу надворі.
Розділ 8
До «Мало» я доїхав десь о десятій. Прокинувся я взагалі o шостій і тільки потім усвідомив, що не зможу зв’язатися з офісом Емі ще кілька годин. Тому я вирішив діяти. О сьомій (раніше було би просто дико) я зайшов до Цимерманів і позичив машину. Вчорашній візит Фішера надихнув мене збрехати, що подзвонив друг і я їду пообідати з ним у місті. Боббі дивилася на мене якось пильніше, ніж треба. Бен просто пояснив нюанси управління їхнім авто.