Я рушив на захід, в’їхав у місто саме в розпал години пік і поповз по Джеймс-стріт. Це був знайомий маршрут — ми ним скористалися, коли в часи переїзду заїхали ненадовго у Сієтл перед тим, як рушити далі на північ. Емі показала мені місцеві цікавинки — Пайк-Плейс-маркет і Спейс-Нідл, — хоча загалом вона більше зналася на тутешніх офісах, а не на пам’ятках. Небо було низьке, невблаганно-сіре — таке саме, як і минулого разу. Врешті-решт мені вдалося вибратися на Шосту авеню — широкий середміський каньйон, оточений високими бетонними скелями офісних будівель, до яких тулилися доглянуті деревця, прикрашені жовтими вогниками.
На парковці біля «Мало» я додав машину Цимерманів до ряду чорних легкових автівок. Тент над входом у готель був смугастий, червоно-охряний. Паркувальник у формі хотів був послужливо переставити кудись мою машину, та я переконав його утриматись. У вапняковому холі було багато килимів і великий камін. Грав тихий нью-ейдж — ніби легкий аромат ванільного печива, яке ось-ось виймуть з духовки.
Ресепшеністка була та сама, з якою я говорив запівніч. Дивовижно, але вона справді мала для мене пакунок і рахунок на двадцять баксів. Крім того, вона з власної ініціативи записала ім’я таксиста і назву його компанії. Звали його Георгі, прізвище було геть іноземне, а компанія називалася «Ред кеб». З того, як вона переказала мені цю інформацію, можна було зробити висновок, що зазвичай гості їхнього готелю користуються вибагливішим транспортом — не знаю, пересуваються у паланкіні чи космічним кораблем. Я ще раз попросив її перевірити бронювання, натякнувши, що я — колега Емі по роботі та збираюся дати прочухана помічникові, якщо виявиться, що бронювання не було. Бронювання таки не було.
— Зробіть мені ще послугу, — попросив я (згідно з планом, розробленим у дорозі). — Я цілком упевнений, що ми бронювали для неї номери й раніше. Перевірте, будь ласка, записи за останні місяці.
— Так-так, — вона торкнулася екрана. — Місіс Вейлен таки зупинялася у нас три місяці тому на дві ночі. До того у січні — три ночі. Далі шукати?
Я подякував і вийшов. Дійшов до рогу, де швейцар та його посіпаки — які досі хижо поглядали на машину — мене б не побачили. Я не був певен, що адекватно сприймаю ситуацію — я взагалі схильний зразу тиснути на газ там, де варто просто посидіти й почекати. Проте тепер я знав, що раніше Емі бувала в цьому готелі, й це знання все докорінно змінювало. Не в тому плані, що тепер я знав, що вона й раніше бувала у Сієтлі — цього я був певний і раніше. Тепер було відомо, що вона добре знайома з «Мало» і навряд чи б ні сіло ні впало взяла б і проміняла цей готель на інший в останню мить. Вільні номери у готелі були, я бачив на сайті. Тож помилки з бронюванням теж не могло бути.
Давши швейцарові трохи готівки, я повідомив, що зараз повернуся, і попрямував до готелю «Монако» на Четвертій авеню. Емі той готель би точно сподобався — я не знаю, кому б він не сподобався, — але коротка розмова з персоналом виявила, що й тут вона не зупинялася.
Коротше кажучи, мої готельні пошуки — це глухий кут, час це визнати. Рішення поїхати шукати Емі я прийняв о першій ночі, впевнивши себе, що їй буде приємно отримати назад свій телефон. На північному заході Тихоокеанського узбережжя Штатів сто-двісті кілометрів — не відстань. Та справа, звісно, була в іншому. Емі їздила у справах по шість-сім разів на рік, і ми мали стандартну процедуру на такі випадки. Ми щодня зв’язувалися і розмовляли, хай зовсім недовго. І… власне кажучи, вона просто не вселилася у свій звичний готель. Я мав тільки цей факт, і за білого дня він не здався мені таким уже значущим. Я відчув сором за те, що сюди приперся: внутрішній голос підказував, що я просто хотів утекти подалі від робочого столу.
Повернувшись у «Мало», я сів за столик біля великого вікна і вийняв з пакунку телефон Емі. Точно він — хоча вона змінила тему на екрані. Звичайний мобільник: дивна річ, Емі вчинила спротив корпоративному тиску і не погодилася на крутий «Блекбері», як у всіх. Я натиснув зелену кнопку. У вихідних дзвінках першим ішов мій номер, потім учорашній дзвінок таксиста, далі незнайомі мені номери й імена, і нарешті мій позавчорашній вхідний.
Я відкрив меню контактів і почав шукати номер офісу «Керрі, Крейн і Гарді» — скорочено «КС&Н» — у Сієтлі. Звісно, такого номеру там не було. Вона знала працівників офісу на ім’я, з кожною значущою особою була на «ти» і не потребувала дзвонити на ресепшен.