Далі я прокрутив «Контакти», шукаючи цього разу не номер «КС&Н», а бодай якусь зачіпку. Нічого: жодне ім’я до мене не промовляло. Втім, це було нормально. Робота коханої людини — ніби чужа країна. Все незнайоме.
Тоді я почав читати есемески. Емі підхопила звичку писати есемески у молодших колег і часто щось писала мені, а я — їй; як правило, тоді, коли вона була на зустрічах чи коли інформація не потребувала негайної відповіді. Зазвичай це було спілкування кшталту «ти як». Серед повідомлень чотири було від мене, одне — від її сестри Наталі, яка жила в Санта-Моніці, рідному місті моєї жінки.
Й одинадцять невідомо від кого.
В моєму випадку й у випадку Наталі ім’я відправника висвічувалося, було внесене до списку контактів. У тих одинадцяти був лише номер — щоразу один і той самий.
Я подивився останнє з повідомлень: порожнє. Тобто есемеску відіслали, а тексту немає. Наступне теж порожнє, і наступне, і наступне. Навіщо слати порожні есемески? Дехто, звісно, просто не опановує текстове спілкування за допомогою мобільного з першого разу, та на третій-четвертий вже можна б і розібратися. Я продивлявся ці дивні повідомлення далі й уже так звик до порожнього простору, що аж здивувався, коли в шостому з’явилися літери. Втім, сказали вони мені небагато:
ТАК
Ні крапки, нічого. Потім знову порожні повідомлення, а далі останнє:
назви хоч як троянду не зміниться в ній аромат
солодкий… :-D
Я відклав телефон і налив собі ще кави. Одинадцять есемесок — це дуже багато, навіть якщо більшість без тексту. При цьому Емі не така людина, щоб тримати в своєму телефоні продукти чужого технічного невігластва. Вона не сентиментальна і зберігає тільки корисну інформацію. Моє позавчорашнє «скучив», на яке вона відповіла, вона вже стерла. Те повідомлення від Наталі вона, судячи зі змісту, зберегла тільки для того, щоб принагідно дошкулити сестрі.
Який сенс зберігати порожні есемески? І що за обставини можуть змусити приймати стільки повідомлень від людини, та не вносити її у список контактів? Інші есемески були всі підписані: «Дім» — ті, що від мене, «Наталі» — ті, що від Наталі. А тут тільки номер. Якщо часто спілкуєшся з людиною, чому не внести її ім’я до контактів? Хіба що коли хочеш приховати це спілкування?
Я подивився вхідні/вихідні дзвінки. Цього номера серед них не було. Тобто спілкування було лише текстове — чи принаймні не було дзвінків цього місяця.
Я подивився дати есемесок — перша отримана більш ніж три місяці тому. Наступна — за місяць після першої. Ще наступна — через два тижні після другої. Далі вони стали приходити частіше, оте «ТАК» надіслали шість днів тому. Остання, про троянду, датувалася вчорашнім днем. Емі встигла її побачити, в іншому разі вона була би позначена як непрочитана. А ввечері того-таки дня — вільного, якщо вірити її розкладу, від справ — вона загубила телефон.
І загубилася сама.
Від вхідних есемесок я перейшов до вихідних, відправлених самою Емі. Їх було дуже мало. Зо дві до сестри, одна до мене. І ще одна — відіслана через дві хвилини після тої останньої про троянду. Текст був такий:
нмр 9. чек. на тебе — сьогодні, за тиждень, за рік.
цьом
Підійшла офіціантка і спитала, чи хочу я ще кави. Я попросив пива.
Мій батько мав талант: відповідати на запитання. Не те щоб у нього було безмежне терпіння, та коли я питав щось у нього — звідки взявся місяць, чому коти повсякчас сплять, чого в того дядька немає руки, — він завжди давав серйозну, «дорослу» відповідь, крім хіба що випадку з дядьком без руки. Й от мені було дванадцять, я почув, як старші хлопці зі школи випендрюються, і вирішив і собі випендритися: прийшов додому і теж спитав у батька, який сенс життя. Питання, як мені здавалося, гідне було людини принаймні шістнадцятирічної. Батько роздратувався і сказав, що питання ідіотське. Я не зрозумів, що не так. «Дивися, — сказав тоді він. — Приходиш ти додому, а за столом сидить хлопчина і їсть твої харчі. Ти ж не будеш його питати, якого біса він оце їсть твій обід, — бо він ще просто скаже, що голодний. Тобто ти, може, й спитаєш саме це, але тебе не цікавитиме, голодний він чи ситий. Справжнє твоє питання інше. Тебе цікавитиме, що він взагалі забув у тебе вдома».
Я так і не зрозумів, до чого він те сказав, хоча й пригадував час до часу ту розмову з року в рік. До певної міри це допомогло мені у поліції — я не ставив людям своїх запитань, а просто слухав, що вони мені кажуть. І от тепер, сидячи в барі в Сієтлі вже не з кавою, а з пивом, я знову згадав ту розмову.