— Джек Вейлен, — голосно повторив я, нахилившись до чоловіка. — Може, вона вже є тільки під замовлення чи лише на «Амазоні», але книжка існує.
Несхоже було, що я справив на нього враження. Було схоже, однак, що він вважає мене за кінченого йолопа. Мабуть, не розчув, що я кажу. Чи не зрозумів. Судячи з погляду, від був десь так само п’яний, як я, тобто дуже. Я розтулив був рота, щоб нагримати на телепня як слід, та щось у його погляді мене спинило: вираз не просто зневаги, а якоїсь утомленої ненависті.
Ззаду почувся галас, і я випрямив спину.
У туалет забрів чолов’яга у світло-сірому костюмі. На ходу він розстібав ширінку і ледве добрів до пісуара, як почав сцяти мов кінь.
— Хо-хо! — вигукнув він до мене, шкірячись і явно пишаючись своїм хистом.
— Ага, — буркнув я. Відповідь була так собі, та кращої я не вигадав. Витерши руки об штани, я поплівся геть з убиральні, відчуваючи мурашки на шиї.
Музика в барі тепер грала тихіше, світла якось побільшало. І так… я усвідомлював, що тільки-но був у чоловічому туалеті й вів розмову з власним відображенням у дзеркалі над раковиною. Таке зі мною траплялося і раніше, особливо в скрутні хвилини життя. Зазвичай я дивлюся на своє лице у дзеркалі, й воно видається зовсім чужим. Спочатку розмова досить дружня, але іноді виходять конфлікти з наїздами і все таке. Цього разу, втім, я на мить справді забув, що розмовляю сам до себе. Поганий знак. Ще ж тільки восьма, і додому найближчим часом я не потраплю.
Навряд я туди сьогодні взагалі потраплю. Я раптом усвідомив, що до дому сотні кілометрів. Що Цимерманам я пообіцяв повернутися набагато раніше. Що за кермо мені не можна, що ночувати нема де і що я досі не знайшов своєї дружини, зате знайшов підозрілі есемески у її мобільному.
І що я пригадав, що вже думав про всі ці речі на шляху до вбиральні, але так нічого і не придумав.
Виявивши з полегшенням, що пива в кухлі ще вдосталь, я спробував влитися назад у барну атмосферу. Одна з офіціанток була нічогенька: струнка, весела, з ретельно недбалою зачіскою і охайно зав’язаним фартухом. Я звернув на неї увагу без жодної задньої думки, як жінка звертає увагу на пару симпатичних черевичків, які не збирається купувати. Інші відвідувачі, втім, були менш відсторонені: півгодини тому один чоловік зіскочив з табурета і сумно пішов у ніч, а офіціантка, прощаючись із ним, додала:
— Ви дійсно маєте права, якщо ви батько, дійсно.
Так, має, подумав я, але чи ви дійсно думаєте, панянко, що він тут оце скаржився на суку-колишню і патякав про свою любов до дітей заради дружньої поради, а не для того, аби затягти вас у ліжко? Розумієте, я що п’яніший, то мудріший. Отак на мене діє алкоголь.
На місці того невдахи з’явилася молода напівпара. Дівчина гарно вбралася і зробила яскравий макіяж, та видавалася простуватою. Її супутник зі щетиною на щоках мав красиві вилиці та смагляву шкіру і був убраний у джинси і потерту шкірянку червоного кольору. Баки у нього були дуже гострі, на голові — червона бандана. Він мені одразу не сподобався.
— Звісно, я не розізлилася на тебе, як я можу, — казала дівчина. Супутник не до ладу кивав, як буває тоді, коли людина недобре розуміє мову, якою до неї говорять, але не хоче цього показати.
Розмова точилася далі, дівчина говорила, хлопець час до часу зроняв якусь фразу на взір геніально глибокого: «Так, я думаю, що це так». Він був загалом безневинний і навіть приємний на вигляд, і від того ще дужче кортіло дати йому по пиці. Дівчина раз у раз схилялася до нього і потроху підсувала свій табурет ближче і ближче. Він стійко це зносив, і раптом я так ясно зрозумів їхні стосунки, наче перебував поза цією реальністю і міг усе критично оцінити, такий собі п’яний бог-дослідник. Врешті-решт я почав так відверто до них дослухатися, що дівчина звернула увагу і розвернулася до мене.