— Вона досить висока, — відзначив я. — Десь метр сімдесят п’ять.
Він одразу захитав головою.
— Ні, тоді не вона. Та, що я возив, десь метр шістдесят.
— Добре, — кивнув я. — Тоді точно вона.
Георгі саркастично підняв брову.
— Ти диви, а каже, що не коп. Я тоді не росіянин, а марсіянин.
— Так, ви праві. Я колишній коп. І думаю, що й ви з поліцією спілкуєтеся досить часто. Тож давайте не будемо один до одного чіплятися. Коли ви її бачили?
Він подумав.
— Увечері. Сіла в центрі, вийшла, здається, у Беллтауні.
Я похитав головою, не розуміючи, про які райони він говорить. Він показав праворуч.
— Отам, над рибним ринком. Вона дала завеликі чайові, тому й запам’ятав.
Так, справді схоже на Емі.
— Пригадуєте щось іще?
— Трохи, — він взяв цигарку з моєї пачки. — Був дощ, я стежив за дорогою. Вони говорили, а я…
— Стоп-стоп. Вони?
— Вона і чоловік.
У мене аж серце впало.
— Як той чоловік виглядав?
— У костюмі, здається. Темне волосся. Не пам’ятаю.
— Вони сіли в машину разом?
— Так.
— А потім?
— Не пам’ятаю. Просто говорили собі.
— Про що вони говорили?
— А я знаю? Я слухав радіо.
— Ну давайте, Георгі, пригадуйте. То була серйозна розмова? Чи вони сміялися? Чи що?
Раптом я збагнув, що він дивно дивиться на мене, а сам я кричу. Я глибоко вдихнув.
— Так, вибачте, Георгі. Ви взяли двох пасажирів. Відвезли їх кудись, кудись у Беллтаун. Вона заплатила, ви собі поїхали. Так було?
Він допив пиво і, здається, зібрався йти. У відчаї я знову схопив телефон Емі зі столу.
Ось воно, останнє фото. Я показав йому.
— Часом не оцей чоловік?
Георгі заледве й глянув. Похитав головою, підвівся йти.
— Не знаю. Фото погане. Може, він. Може, не він.
— Добре, — кивнув я. — Дякую. У вас є наразі замовлення?
Він наче засумнівався.
— Ні.
— Тепер є.
Я вийшов слідом за ним під дрібний дощик, сумніваючись, що у «Мало» є вільні кімнати і що вони пустять у номер такого як я о такій годині. Але було цілком очевидно, що сидіння в барі чи на вулиці нічим добрим для мене не скінчиться, а «Мало» — це останнє місце, де принаймні мала перебувати Емі, хай навіть її там і не було насправді.
Таксист звернув за ріг. Цікаво, чому він не припаркувався біля бару?
— Чому ви не зупинилися просто біля бару? — спитав я підозріло. Я вже трохи поганенько вимовляв слова, і межі між світом навколо і світом всередині моєї голови починали танути.
— Поліція, — терпляче пояснив Георгі, не повертаючи голови. — Коли просто з бару сідаєш за кермо, вони прискіпуються.
Ми ще раз звернули за ріг, і ще, і я раптом зрозумів, що ми неподалік Пост-еллі. Я пригадав Тодда Крейна: темне волосся, схильність до костюмів… проте він досить переконливо пояснив, що не знає, де шукати Емі.
Але все-таки…
Ми звернули у провулок, вимощений бруківкою, обабіч якого тягнулися глухі задні стіни старих складів. Там було припарковано червоне таксі. Георгі випереджав мене футів на двадцять-тридцять, і коли він почав порпатися в кишені, шукаючи ключі, я дещо помітив.
З тіней у дальньому кінці провулка з’явилися дві постаті. Попервах вони були задалеко, аби щось розгледіти, проте видно було темний одяг — і цілеспрямованість, з якою вони рушили у бік машини.
— Георгі! — попередив я.
Він ошелешено озирнувся на мене — як я починаю тікати. Потім глянув у інший бік, на тих двох, і завмер.
Ті двоє вже теж бігли — причому обидва у мій бік. Видно, зрозуміли, що проблем насамперед слід чекати від мене. Обличчя обоє мали бліді та спокійні. Один був високий і білявий, другий — нижчий на зріст і рудий. За давньою звичкою я потягся був до пояса, та звісно ж, на ремені нічого не виявилося.
Першого чоловіка я зустрів відставленим ліктем, націленим у горлянку. Той одразу впав горілиць на мокру бруківку і, здається, добряче забився. Георгі та другий чоловік якраз уп’ялися один в одного — і не встиг я нічого зробити, як той хлопець врізав Георгі лобом у носа. Георгі впав, з’їхав по дверцятах свого авто.
Тут мене ззаду схопили за праве плече, і я негайно пригнувся, рвучко розвертаючись ліворуч, хоча більшість людей зробили б рівно навпаки. Я вивернувся, а нападник втратив рівновагу, і я негайно вдарив його кулаком у бік. Наші обличчя були так близько, що мене оббризкало його слиною, коли він різко видихнув повітря від удару.
Тоді я зацідив йому коліном по нозі якраз над коліном, цілячись у нерв. Він упав, а другий перестав бити Георгі й обіруч вчепився мені в горло.