Цей виявився дужчим і завзятішим за першого, зміг розвернути мене і кинути об дах машини. Я вдарився й упав на бруківку — і він одразу ж навис наді мною. Надто швидко.
Не підводячись, я зачепив нападника ногою під коліно, мов гачком. Він втратив рівновагу і мало не впав, і я спромігся, встаючи, зацідити йому плечем в обличчя і повалити його. Тільки-но він упав, я наступив йому на пальці правої руки.
Другий нападник щось витягав з-за пазухи своєї куртки. Я повернувся до нього, відверто провокуючи використати ту річ. Я ледве тямив, що сам зброї не маю. Я взагалі мало що тямив. Я просто нісся у потоці, підхоплений гнівом, гнаний жагою вимістити на комусь розпач за ту несподівану й болючу рану, яка раптом заятріла в самісінькому центрі мого життя.
— Ні,— крикнув «мій» нападник. Він звертався не до мене.
Другий зупинився і витяг з-за пазухи руку — порожню. Потім обидва тихо і швидко побігли геть.
Георгі скорчився біля машини, ховаючи обличчя у долонях. Тяжко дихаючи, я сів навпочіпки навпроти нього й обережно відвів його руки від лиця. Ніс, підборіддя, куртка були рясно залиті кров’ю. Я швидко помацав його ніс з одного боку, з другого. Георгі вилаявся і спробував мене відштовхнути.
— Та нічого, він не зламаний, — сказав я.
Потім підвівся і роззирнувся. Ті двоє зникли безслідно.
— Хто це був? — спитав я.
— Що? — таксист теж уже зіп’явся на ноги і тремтячими руками перебирав ключі. На мене він дивився так, ніби я щойно виповз із затоки і маю луску й величезні зуби.
— Оці двоє. Хто це був?
Він здивовано похитав головою і поліз у машину.
— Та що ти в біса за один?! — закричав я, не даючи йому зачинити дверцята. — Я тільки-но врятував твою дупу. Хто були ці двоє?
— А я знаю?
— Припиняй. Цього разу тобі пощастило, але вони повернуться. Як будеш корчити з себе невинну овечку…
— Та не знаю я! — закричав він. — Я не бандит якийсь! Ні тут, ні вдома. Я взагалі біохімік, кандидат наук!
— Але…
— Так, так, розумнику. Я знаю, що таке поліція, так. Моя сестра була журналісткою у Санкт-Петербурзі. Вбили три роки тому. Тому і знаю поліцію, — він тицьнув пальцем у мене. — А от ти? Ти тут до чого?
Він плюнув мені під ноги, гримнув дверцятами і поїхав геть.
Я лишився сам-один посеред глухого провулку. Раптом стало напрочуд тихо, тільки звідкілясь здаля лунали сирени й сигнали машин. Я був сам не свій. Кулаки боліли.
Я обернувся назад, на темну вулицю.
Розділ 13
Елісон стояла, обіруч зіпершись на кухонний стіл. За вікнами займався сіро-блакитний, непривітний світанок. Вона знала, що треба повернутися до чоловіка і зустрітися з ним лицем до лиця. Елісон уже все сказала йому, але думала, що треба сказати більше — і Саймон, напевно, так само думав про себе. Голова розколювалася, але треба було повернутися. Але як тепер дивитися йому у вічі?
Якось треба. Треба, і все.
Елісон повернулася. Чоловік сидів за столом, змучений, нажаханий, але цілком готовий діяти. Вона добре знала цей вираз. Він з’являвся, коли Саймон знав, що треба щось робити, але не знав, що саме. Сигнал готовності: мовляв, я не знаю, що робити, але глянь — я готовий. Він дивився на Елісон, в очах читалося запитання.
— Ні,— відповіла вона. — Більше нічого.
Голос був хрипкий від розмов, від учорашнього крику. Вона кричала, бігаючи пляжем, кричала, коли шукала по всьому будинку, кричала, метаючись між будинком і трасою, потім за трасою, потім знову в будинку, у дюни, на пляж під пронизливим вітром. Там, на пляжі, вона подумала, що ранком вони не гуляли — може, дитина просто вирішила погуляти сама? Тоді Елісон побігла уздовж смуги прибою, бігла довго, далеко, так далеко, як вони ніколи не заходили. Потім назад і далі так само довго й далеко у протилежному напрямку. Ніде ні душі, нічого, жодного знаку.
Тоді вона пішла додому, спробувала заспокоїтися, зібратися на думці. Прочекала, за власними відчуттями, майже годину — хоча годинник показав, що ледве минуло п’ятнадцять хвилин. Потім наново пішла кружляти пляжем та околицями, шукала довше, ретельніше, стримуючи паніку.
Нарешті пішла розпитувати сусідів, чи не бачив хто дівчинку. З одного боку сусідами було дуже літнє подружжя, яке приїжджало сюди, мабуть, ще за динозаврів. О’Доннели їх ледве знали, але здавалося, що ці люди не помітять і ядерний удар, спрямований простісінько у їхній дім. З іншого боку був будинок на чотири родини, порожній узимку, але й там сторожа нічого не бачила, зате прозоро натякнула Елісон, що за дітьми слід наглядати. Наче вона не знала!