Що ж трапляється, коли коп кидає цирк?
Піти з поліції — це як вийти з в’язниці, але не так приємно. Це ніби бути знавцем мови, культури й географії країни, яка одного чудового ранку просто зіслизнула з поверхні земної кулі разом з усіма іншими мешканцями, і зненацька всі ці знання й захоплення не мають жодного сенсу. Приходить час швидко в’їжджати у події та звичаї реального світу, вчитися говорити з людьми без магічного поліцейського жетона, розуміти, чим жили й дихали ці такі дивні нормальні люди, поки ти та твої співкамерники копирсалися у лайні.
Це дуже серйозні зміни. Серйозніші приносить із собою хіба що смерть.
Ті місця, фото яких склали матеріал моєї книжки, були дуже специфічними місцями. Книжка називалася «Непрохані», а на палітурці було фото будинку, де знайшли мертвою жінку на ім’я Лі Вілсон. Звичайне вбивство, скоєне невідомим чи невідомими, проте чимось воно мене зачепило. Фото на сторінках книжки теж зображали приміщення, куди проникли «непрохані гості» та скоїли там злочин — пограбування, зґвалтування, вбивство. Там були домівки й гаражі, кухня фаст-фуду, кімнати дешевих і дорогих готелів, кав’ярня на набережній. Жертв на жодній світлині не було, і наслідки вторгнення як такі я не фотографував. У супровідному тексті я дав описи подій, що мали місце, — так докладно, наскільки міг, не будучи очевидцем, — плюс кілька слів про околиці. Я намагався розповісти про ті місця та про місце, яке вони займали у світі, до того, як ззовні у них увірвалася біда і змінила все назавжди. Я навіть можу пояснити, навіщо я це робив. Усе моє професійне життя було пов’язане з наслідками. Ті фото самі по собі були неправдивими, фальшивками, як і всі подібні картинки.
Ідея, яку я зараз плекав, була дуже проста. Я й раніше про таке думав, але не замислювався, оскільки завжди думав, що у «Непроханих» не буде продовження. Вчергове на цю думку мене навів візит Фішера, хоча загалом я був упевнений, що то Вілл Андерсон убив свою дружину й сина, а не хтось сторонній.
Коротко кажучи, я думав про те, щоб написати ще одну таку книжку, але не про Лос-Анджелес — а, скажімо, про Сієтл.
Звісно, тепер я не матиму доступу до інформації, та й околиці я добре не знаю, проте ніхто мені не заважає провести власне розслідування, розпитати сусідів. Досить поговорити з редакторами місцевих кримінальних хронік, щоб уже дещо дізнатися. Можна навіть — коли не забракне мужності — звернутися до Бланшарда: врешті-решт, зникнення осіб нерідко пов’язані з кимось стороннім. Що довше я дивився у вікно, то реалістичнішою видавалася ця ідея. Я завжди думав про себе як про людину, не здатну повторити власний успіх, та що там казав Фішер про успіх і прапори?
Збігло достатньо часу, і треба вже визнати, що я — таки колишній коп.
Думаючи всі ті думки, я раптом почув музику з вітальні. Емі щось слухала — отже, не надто глибоко поринула в роботу. Треба спитатися її думки про ідею нової книжки.
Підійшовши до дверей, я спинився: музика була не просто музикою. Спершу я не повірив власних вухам, але потім довелося повірити. Я вийшов у вітальню і побачив, що Емі так і сидить на канапі. На колінах у неї був стос документів, та вона навіть не дивилася на папери. Вона дивилася перед собою порожніми очима, спина її була трохи згорблена, і здавалося, що сидить отак вона вже давненько.
— Люба?
Я почувався некомфортно. Десь півтора року тому вона вже так робила — сиділа отак з невидющими очима. Емі зморгнула і глянула на мене.
— Щось я десь не тут, — мовила вона.
— Що це ти слухаєш? Наче ти таке не любиш.
— Люди змінюються, коханий. Будеш чай?
— Тобто каву?
Емі насупилась, але якось неуважно.
— Ні, мені б чаю.
Я знизав плечима, непевний того, чи у хаті взагалі є чай, і рушив до балконних дверей, а Емі вийшла на кухню. Чекаючи на її повернення, я дивився на сосни та ялини й кущі кизилу за вікном, на небо, яке з вранішньо-синього ставало морозно-сірим. До такого пейзажу підійшло б чимало різних жанрів музики.
Але не ретро-джаз.
За годину я знову пішов на пробіжку лісом. Біг давався важко: я зазвичай не тренуюся по кілька днів поспіль, і нині організм не дуже розумів, що це я від нього хочу. Правду кажучи, я й сам не знав. Мені просто хотілося побути не вдома.
Я намагався думати про книжку, але й це виходило погано. Думки раз у раз верталися до музики, яку слухала Емі. Тому я спробував викинути з голови будь-які думки, зосередитися на звуці власних кроків, запаху хвої, диханні.