Місцеві дивилися і побачили, і тоді відвернули погляди свої від моря і продовжили жити далі.
Але я навряд чи зміг би так вчинити.
Коли нарешті прийшов Фішер, мене вразив його зморений вигляд. Він сів навпроти мене і зробив великий ковток кави зі своєї чашки.
— Дякую, що прийшов, — мовив він.
Я мовчки на нього дивився.
— Гаразд, — він запхав руку в кишеню і завмер. — Я тобі зараз дещо покажу. Потім ще дещо поясню, а тільки потім скажу, що ти бачиш. На це піде кілька хвилин, ти не захочеш слухати, але тобі доведеться, бо інакше ти не зрозумієш, в чому тут мій інтерес. Ясно?
Я кивнув. Він витяг з кишені й подав мені конверт. Я відкрив його і вийняв уміст — два фото шість на чотири. Обидва були каламутні й зернисті, як буває, коли наближуєш картинку сильніше, ніж дозволяє об’єктив.
На першому була жінка на тлі якихось дверей, на вулиці з тих, що можуть бути де завгодно. Двері було відчинено, жінка стояла у профіль до камери, і це була Емі.
Придивившись, можна було побачити ще одну людину на фото — затінений силует у дверях. Судячи з освітлення, фото зробили у надвечір’я.
— Тю, — прокоментував я. Фішер промовчав.
На другій фотографії була інша вулиця — або ж та сама, сфотографована під іншим ракурсом. Там були чоловік і жінка, які йшли поруч, спиною до камери. Вони були досить близько одне до одного, і чоловік пригорнув жінку за плечі. Важко було сказати з такого ракурсу, чи чоловік був той самий, що й на світлинах з телефону Емі. Досить високий, у темному костюмі, з темним волоссям. Облич узагалі не було видно, але одяг на жінці був такий самий, як і на першому фото.
Я підвів очі. Фішер дивився убік.
Фото теж уміють брехати — зокрема, уловлюючи певні миттєвості,— а рекламники — люди дуже тактильні. Емі могла просто йти кудись із клієнтом чи колегою, і той пригорнув її під впливом емоцій, радіючи перемозі чи намагаючись щось довести. Або ж вона поскаржилася, що змерзла, і він зробив такий незграбний жест, вирішивши, що чоловік має в такій ситуації щось зробити і що за цих обставин воно буде пристойно. Схоплені миттєвості, розтягнуті на довше, ніж у реальності, набувають геть іншого значення. Принаймні я хотів у це вірити.
— Звідки це?
— Сфотографовано у Сієтлі минулого тижня, — відповів Фішер.
Я тоді теж був тут, у місті. Я повільно втягнув у себе повітря. Я мав великий досвід видобування фактів зі свідків, і знав — як хочеш, щоб вони говорили, просто дай їм говорити. І не бий їх, у жодному разі не бий.
— Розказуй, — тільки й мовив я.
Фішер підвівся.
— Ходімо прогуляємося.
Фішер вивів мене з веранди кафе і повів на Першу вулицю. Зо два квартали ми йшли просто на північ, потім звернули праворуч, ліворуч, і знову, і знову.
— Як я казав, убивством Андерсонів я зацікавився через нерухомість, — на ходу розповідав Фішер. — Через клієнта, власне. Звати його Джозеф Кренфілд. Чув про такого?
— Ні. Чого б це?
— Не дивно. Це такий собі патріарх бізнесу. Височенний, під два метри, і в свої майже вісімдесят і досі дужий. Почав працювати тринадцятилітнім — ну знаєш, отой тип людей, що вже в підгузках починають повзати, розносячи газети. Інколи дивуєшся — як люди взагалі примудряються отак робити, зразу бачити шанс і хапатися за нього зубами?
Так, я знав таких — людей, що одразу беруть будь-яку справу у свої руки. Але якось ніколи про них не замислювався.
— Ага.
— У п’ятдесяті він скуповував і перепродував збанкрутілі мануфактури в Новій Англії. Коли міжнародний ринок зробив ту справу нерентабельною, він узявся до роздрібної торгівлі та франшиз, щоб тримати фінансовий рівень. Звідти перейшов на нерухомість, став партнером в одному з перших великих торгівельних центрів у Іллінойсі. Він, звісно, не завжди перемагав, але вмів спинатися на ноги і йти далі.
— Американський герой, — прокоментував я. — Всюди мали би бути йому пам’ятники.
Ґері кивнув.
— Типу того. Загалом він, мабуть, найсамовпевненіший покидьок з усіх, що колись дихали повітрям цього світу. Я з ним познайомився, коли тільки-но випустився з юридичного. Мене послали з фірми до його офісу, дати консультацію з якоїсь там дрібниці. Я страшенно боявся. Двадцять три роки, я працюю на славетну компанію. Як провалю цей обряд посвяти, то все, можна на мені ставити хреста. Тож я надягнув найкращий костюм і взяв новенький дипломат, і йшов на ту зустріч як на подію, що визначить подальше життя. В животі й кишківнику, скажу тобі, у мене було порожнісінько.