— Мені треба вбити цілий день, — наполягав Фішер. — У мене тут відмінилося кілька зустрічей.
— Ти маєш до мене якусь нетелефонну розмову?
— Телефоном буде надто довго. Серйозно, Джеку, ти зробиш мені послугу. Я в цьому готелі з глузду з’їду, а якщо знову піду гуляти по Пайк-Плейс-маркету, то боюся купити на тому ринку якийсь мотлох, який мені зовсім не треба.
Я поміркував. Цікавість поєдналася з небажанням працювати, та ще й ім’я Ґері Фішера — дивна річ — викликало незрозуміле хвилювання.
— Добре, гаразд, — здався я. — Приїжджай.
Він приїхав по другій. Нічого корисного я за той час не зробив. Дзвонив Емі з черговим «як ся маєш», але ввімкнувся автовідповідач. Я був на кухні й ліниво міркував про обід, коли почув, як під’їхала машина.
Піднявшись блискучими дерев’яними сходами, що вели до вхідних дверей, я побачив чорний «лексус» на тому місці, де зазвичай зупинявся наш з Емі бездоріжник (зараз машина разом з дружиною була в Сієтлі). Дверцята відчинилися, й показався чоловік віком під сорок років. Гравій на доріжці захрумтів під його черевиками.
— Джеку Вейлене! — привітався він. З його рота вихоплювалася пара. — Ти став такий дорослий, аж дивно.
— Сам не знаю, як воно вийшло, — відказав я. — Щомога хотів цього уникнути.
Я зварив кави, і ми сіли пити її у вітальні. Він оглянув приміщення, задивився на лісовий краєвид за великим, на всю стіну вікном. Обернувся до мене.
— То що, і досі добре кидаєш списа?
— Не знаю, — відповів я. — Останнім часом нічим таким не займався.
— Дарма. Спорт окрилює. Я, наприклад, щотижня тренуюся.
Він широко всміхнувся і на якусь мить став викапаний Фішер зі шкільних часів, тільки вдягнений краще. Ґері простяг мені руку понад столиком, і я її потиснув.
— Ти добре зберігся, Джеку.
— Ти теж.
Тут я не збрехав. Про життєві сили людини можна судити з того, як вона сідає. Здорова людина сидить упевнено, немає відчуття, ніби для неї сісти — це полегшення. Це просто один зі станів, у яких її тілу зручно. Ґері видавався доглянутим і підтягнутим. Він мав добру стрижку, волосся без сивини, шкіру, яка буває в людей, які знаходять у собі сили не палити і провадити здорове життя. Він був схожий на канонічного сенатора середніх років, з тих, що одного дня мають шанси потрапити на пост віце-президента, й очі мав яскраві й блакитні. Лише в одному я вигравав у нього — я мав менше зморщок навколо очей і рота, і це було навіть якось неправильно.
Він трохи помовчав — мабуть, так само оцінював мене. Одноліток, побачений через багато років після останньої зустрічі,— це живе, незаперечне втілення неминучого плину часу.
— Читав твою книжку, — відзначив Ґері, підтверджуючи мої підозри.
— О, то я таки маю хоч одного читача.
— Все так погано? Мені здавалося, ти популярний.
— Усе добре. Окрім того, що я не знаю, чи напишу щось іще.
Фішер знизав плечима.
— Чомусь усі думають, що треба повторювати власний успіх, — сказав він. — Підняти його на прапор, зробити з нього сенс свого життя. Хоча насправді деякі речі бувають лише один раз.
— Може, й так, — погодився я.
— Не думаєш повернутися до поліції?
Я глянув на нього, і Фішер усе зрозумів.
— Просто ти в передмові дякуєш департаменту поліції Лос-Анджелеса, ось я й подумав…
Майже мимохіть я всміхнувся. Фішер і досі вмів сподобатися співрозмовнику.
— Ні,— відповів я. — З цим покінчено. А ти чим займаєшся?
— Корпоративне право. Я партнер у юридичній агенції на сході.
Кар’єра у юриспруденції Фішерові пасувала, але висновки поки що робити не було з чого. Ми обмінялися ще кількома репліками, пригадуючи людей, місця, події, проте розмова не клеїлася. Коли підтримуєш контакт крізь роки, ніби розкидаючи буйки з маячками у бурхливому морі часу, — це одна справа. Та якщо ні — то перед тобою сидить самозванець і називає себе іменем хлопчини, якого ти колись знав. Фішер намагався говорити про старі добрі часи, але спільного минулого ми не мали, якщо не брати до уваги спорт чи спогади про меню у «Радикал Бобз». У моєму житті відтоді сталося чимало подій — у його житті, гадаю, теж. Ані я, ані він не дружили з колишніми однокласниками і не підтримували зв’язків з містом, де зросли. Хлопці, якими ми колись були, здавались уявними персонажами, героями міфу, що пояснював, куди поділися перші двадцять років нашого життя.