Візит того екс-копа, чоловіка Емі, теж викликав занепокоєння. В ньому було щось таке, від чого хотілося відгородитися високою стіною. Ба гірше, на думку Тодда, чоловік ще й брехав. Вейлен, здається, гадки не мав, що його жінка могла робити в Сієтлі, а історія про загублений телефон не налазила на голову. Але дуже схоже було, що в Сієтл Емі таки приїжджала — її чоловік навряд чи міг би помилитися в цьому питанні. Тож що вона тут робила? Вела справи поза компанією? Якщо так, Тодд не мав нічого проти. Але справа явно була не така проста, стосувалася інших речей. Він мав певні неясні підозри, тим паче що того самого дня Б’янка успішно позбулася іншого індивіда, який приходив розпитувати про оту будівлю. Тодд підозрював, що саме це викликало важке, млосне відчуття десь у його шлунку, — те, що оці люди стукали у двері тої частини його життя, у якій сам він мало що розумів.
Він ніколи не був схильний сумніватися в собі чи перейматися плином часу. Але нині він робив саме це. І причина могла бути лише одна — минуле, яке почало про себе нагадувати.
Тодд нарешті взявся до роботи, коли його відірвало від справи дзижчання телефону. Він натиснув кнопку.
— Та що там уже?
— Це Дженні з ресепшена.
Тодд подумав, чи не слід їй нагадати, що нікому, крім Б’янки, не можна його турбувати, — хіба що новини надзвичайно важливі. На жаль, він мав репутацію хорошого, приязного боса, тому шпетити працівників можна було дуже, дуже рідко. Тодд давно вже зрозумів, що бути хорошим босом — справа малоприємна, але коней на переправі не міняють.
— Що трапилося, Дженні?
— Тут до вас прийшли зі школи вашої Медоу, — відповіла та.
Тодд нахмурився. Людина зі школи, де вчиться його молодша донька?
— А чого хочуть?
— Міс хоче поговорити з вами приватно.
Тодд наказав провести відвідувачку до нього. Потягнувся був до телефону, щоб спитати у Лівві, чи не трапилося чогось, але пригадав, що у цей час у дружини пілатес чи йога, чи як там зветься та спортивна магія. Нічого. Врешті-решт, він виконавчий директор у найприбутковішій рекламній агенції у всьому північно-західному регіоні тихоокеанського узбережжя, а отже, трохи вміє вирішувати справи самостійно. І навряд чи дванадцятирічна дівчинка могла влізти у щось аж надто серйозне.
Так, навряд чи.
Тодд швидко глянув у кишенькове дзеркальце, яке тримав у верхній шухляді свого столу. Вигляд мав утомлений, але загалом непоганий. Двері відчинилися, впускаючи його асистентку і ще одну особу, яка аж ніяк не могла вчителювати у школі його доньки чи взагалі у школі. Тодд, який почав підводитися, завмер.
— Це хто?
Б’янка звела брову, показуючи, що й сама гадки не має. Особа, про яку йшлося, тим часом спокійно на нього подивилася і відрекомендувалася сама:
— Мене звати Медисон.
Б’янка вагалася. Серед іншого, вона мала оцінювати й акуратно знешкоджувати усі запити від ресепшеністок. Так підтримувалася негласна ієрархія на нижчих щаблях корпоративною світу.
— Чи мені…
— Все гаразд, — кивнув Тодд. Б’янка теж кивнула і вийшла.
— Отже, — провадив він приязно, вийшовши з-за столу і вмостившись на його краю, і вказав на крісло поблизу себе, — ти, як я розумію, зі школи Медоу?
— Ні,— відповіла дівчинка, виховано сідаючи посередині крісла. — І з нею не знайома.
— Але ти сказала…
— Інакше б мене сюди не пустили.
Тодд не знав, що й сказати. Дівчинка вказала на фото на його столі.
— Скільки їй років, тринадцять?
Тодд кивнув, міркуючи, чи не покликати Б’янку. Напевно, скоро доведеться. Дуже скоро.