— Так, майже.
Дівчинка весело усміхнулася.
— А мені дев’ять. Але пані внизу я сказала, що ми однокласниці, й та повірила. Думаю, вона у вас не вельми розумна.
— Вона не знайома з Медоу. Думаю, вона просто проявила ввічливість.
Тодд легко вимовив ці слова, внутрішньо дивуючись: що це вдарило Дженні в голову, що вона пустила в будівлю незнайому дитину?
Дівчинка кивнула.
— Мабуть, еге ж. Ти з нею спиш?
Це питання моментально привернуло увагу Тодда.
— Що?!
— Так, ти підстаркуватий, але для глухоти ще наче зарано. І для чоловічої немочі теж.
Та що в біса…
— Слухай, мала, як там тебе…
— Медисон. Я ж відрекомендувалася.
Тодд обійшов стіл і повернувся у своє крісло. Час було кликати Бянку.
Та раптом дещо спало йому на думку. Рука Тодда завмерла над кнопкою виклику.
— Якщо ти не однокласниця Медоу, звідки ти знаєш її ім’я?
Дівчинка скорчила гримасу.
— Нізвідки. Просто знаю. І що інші твої доньки набагато старші. І що твоя дружина пиячила.
Раптом вона замовкла і повісила голову.
— Вибачте. Я дуже груба.
На якусь мить вона ніби вимкнулася, а коли підвела голову, обличчя в неї геть змінилося. Вона швидко моргала і здавалася надзвичайно збудженою.
— Будь ласка, дайте мені папірець і ручку.
Тодд відвів руку від кнопки і вказав на прикріплений до столу блокнот. Дівчинка схопила ручку і щось почала писати на першій сторінці. Якісь цифри.
Записавши п’ять цифр, дівчинка раптом зупинилася.
— Ні! — зі злістю викрикнула вона. — Ні!
Швидко додала ще дві цифри на початку рядка, відірвала листок і запхала його в кишеню, ставши на мить схожою на безпритульну дитину, яка знайшла ляльку чи комікс. Потім відкинулася у кріслі й затулила обличчя руками.
Тодд витріщився на неї. Дівчина почала плакати — тихо, виважено, скоріше просто часто дихаючи, ніж схлипуючи уголос. Він розгублено піднявся зі свого крісла. Ох, не слід було просити Б’янку вийти.
— Слухай, — сказав він, намагаючись говорити приязно, а не просто збентежено. — Тобі щось принести? Хочеш пити?
Дівчинка нічого не відповіла, і Тодд уже подумав був, що вона його не почула, коли з-за притиснутих до обличчя долонь почулося придушене «кави».
— Кави? Точно? Не содової, не просто водички?
Дівчинка похитала головою.
— Кави, чорної кави.
Тодд пішов до кавоварки у кутку кабінету і налив чашку, приніс їй. Послужливе чекання давалося йому легко — він добре вивчив цю роль, спілкуючись зі своїми доньками. Іноді тільки отака зміна позиції від владної до підлеглої допомагала приборкати дитину і зрештою змусити її тебе послухатися. Діти взагалі дуже політичні істоти; вони, здається, від народження знають, що до чого.
— Тримай, — сказав він, раптом усвідомивши, що дитина його не бачить.
Вона повільно відняла долоні від обличчя. Побачила чашку і взяла її обіруч. Піднісши до губ, зробила довгий ковток, хоча Тодд знав, що в чашці був майже кип’яток. Охопивши чашку долоньками, дівчинка уп’яла очі в залишки рідини в ній.
— Про що це я… — пробурмотіла вона до себе. Потім підвела очі й повільно усміхнулася. — Отже, Тодде. Як ся маєш?
Тодд моргнув. Усе в ній — голос, усмішка — цілковито змінилося. Розгублена дитина змінилася на… він навіть сказати не міг, на що. Але точно знав, що не хоче, аби воно лишалося в його кабінеті.
— Тобі доведеться піти, — сказав він. — Якщо тобі треба додому, ми викличемо таксі.
— Ага, — відповіла дівчинка, дивлячись понад його плечем у вікно. — Щедрий до малечі.
— Та хто ти взагалі?
— А ти вгадай.
— І близько не знаю, — твердо відповів Тодд. — Ти назвалася однокласницею моєї доньки. Але це брехня.
— Будь ласка, — попросила вона. — Будь ласка, скажи, хто я.
— Ти маленька дівчинка.
Дитина раптом засміялася, дуже щиро і дуже розкотисто, аж Тодд налякався.
— Знаю, знаю, — погодилася вона. — І це просто диво якесь, правда?
— Все, досить, — сказав Тодд і потягнувся до кнопки — викликати Б’янку.
— Не роби цього! — миттю зреагувала дівчинка. — Не смій!
— Слухай, ти, — різко відказав Тодд, — мені терпець урвався. Не знаю, що тобі тут треба, але ти якась дуже дивна, і то біда твоїх батьків, а не моя. У мене купа роботи.
— Та цить ти, — відповіла вона. — Я не хочу провести у твоєму товаристві зайвої хвилини, ото вже повір. Пам’ятаєш прислів’я про шарманщика й мавпочку? Що хоч мавпа й танцює, говорити треба з ним, з шарманщиком? То ти навіть не мавпа, ти блоха на її дупі, й нічого більше. Та становище моє скрутне, і тобі доведеться мені трохи допомогти. Тобі пощастило, одним словом.