Допивши каву, я спитав:
— То про що ти хотів поговорити зі мною?
— Обмін спогадами та іншими люб’язностями закінчено? — усміхнувся він.
— Соціальні навички у мене на такому собі рівні.
— Так, я пам’ятаю. Але чому ти думаєш, що мені є що сказати?
— Бо ти сам на це натякнув по телефону. І до того, як ти дістав мій номер, ти явно думав, що я живу в Лос-Анджелесі, а потім спеціально приїхав звідти сюди, а це чималий шлях. Отже, ти мав причини мене шукати.
Фішер кивнув — з якимось задоволеним виглядом — і запитав:
— Як ти взагалі знайшов цей свій Бірч-Кросинг? Цього місця й на мапах немає.
— Це не я, це Емі. Ми давно хотіли поїхати з Лос-Анджелеса. Принаймні я хотів. Коли вона влаштувалася на нову роботу, ми отримали змогу жити де заманеться, тільки б вона час до часу могла доїхати до аеропорту. Емі знайшла Бірч-Кросинг через інтернет, приїхала, подивилася, сказала, що тут добре. Я їй повірив на слові.
— І як, не жалкуєш?
— Тут добре, — відповів я.
— Принаймні зміна оточення після Лос-Анджелеса.
— Ми для того й переїхали.
— Маєте дітей?
— Ні.
— А в мене двоє,— повідав Фішер. — П’ять років і два роки. Діти повністю змінюють життя, рекомендую.
— Чув про таке, — кивнув я. — Де ти живеш?
— В Еванстоні. А працюю у Чикаго… в центрі. І саме про це буде розмова.
Якусь хвилю Фішер дивився на свої руки, а потім почав говорити — тепер уже по-справжньому.
Розділ 2
— Ось що я знаю, — почав він. — Два тижні тому в Сієтлі убито двох людей — жінку і її сина, у власному домі. Поліцію викликали сусіди, коли побачили дим і вогонь у будинку. Поліція знайшла тридцятисемирічну Джину Андерсон на підлозі у вітальні — зламана шия, вивернута щелепа. Неподалік лежав Джошуа Андерсон — йому поцілили кулею в голову і потім підпалили тіло. Проте пожежа, якщо вірити звіту пожежників, почалася в іншому місці, бо коли вони прибули, вітальня тільки почала горіти. Вогонь спалахнув у підвалі, де чоловік загиблої — Білл Андерсон — облаштував майстерню. Уважний огляд виявив, що у майстерні все перевернули догори дриґом, витягли купу паперів з коробок і папок, і тільки потім це все підпалили. Не знаю, чи добре ти знаєш Сієтл… усе це сталося неподалік Бродвею, на пагорбі біля ділового центру. Там двоповерхові будинки, розміщені досить близько один до одного, переважно дерев’яні. Якби пожежу не загасили так швидко, вогонь перекинувся б на сусідні будівлі, й увесь квартал міг би вигоріти.
— А де ж подівся чоловік убитої? — спитав я.
— Не відомо. Раніше того вечора він сидів у барі з двома друзями. Він викладає, читає лекції у технічному коледжі по сусідству, і десь раз на шість тижнів вони з колегами ходять у бар. Ті двоє кажуть, що Андерсон сидів з ними до десятої п’ятнадцять. Потім вони вийшли з бару, розійшлися, і відтоді Андерсона ніхто не бачив.
— А що поліція?
— До будинку того вечора ніхто не заходив, принаймні нікого не бачили. Андерсон — головний підозрюваний, інших і не шукають. Єдина проблема — це пояснити, навіщо він таке вчинив. Колеги кажуть, що Андерсон був трохи не при собі останній місяць чи більше, проте ніхто не згадує про жодні конкретні проблеми, про іншу жінку абощо. Зарплатня лектора невисока, Джина Андерсон теж небагато заробляла, проте ознак фінансової скрути у родині не виявили. Життя жінки застраховане, але на таку смішну суму, що за неї навіть з канапи вставати ніхто не буде, не то що вбивати людину.
— Убивця — її чоловік, — заявив я. — Так завжди буває. Окрім випадків, коли вбивця — дружина.
Фішер похитав головою.
— Не думаю. Сусіди кажуть, що в них усе було гаразд. Син слухав гучну музику, але більше жодних скарг. Жодних сварок, нормальна атмосфера.
— Проблемні родини — це як мізки таємного алкоголіка, — зауважив я. — Тільки зсередини видно, що там щось негаразд.
— То що, по-твоєму, там сталося?
— Різні варіанти. Можливо, Білл накинувся на Джину з якоїсь причини, яку ні я, ні ти ніколи не зрозуміємо. Син чує галас, спускається, кричить, щоб тато припинив. Тато не припиняє. Син усе життя бачить це лайно і більше не може стерпіти. Бере з шафи батьків пістолет і каже: тату, досить, не бий маму. Починається бійка, татко перехоплює пістолет, лунає випадковий постріл, не знаю. Татко поцілив у сина. У дружини істерика, син конає на підлозі, й Андерсон розуміє, що це кінець. Він підпалює свою майстерню, щоб подумали на когось чужого, а потім позбувається свідків, які могли б сказати, що жодних непроханих гостей не було. Просто зараз він на іншому кінці країни — або напівпритомний від пиятики й почуття провини, або вже майже переконав себе, що дружина й син самі винні. Андерсон або вкоротить собі віку за тиждень, або року через півтора його спіймають у Північній Кароліні, де він тихенько оселиться з якоюсь офіціанткою.