Я потер обличчя долонями, потрусив головою, скидаючи ману. Треба було повертатися до справи, якою я займався з того самого моменту, як загубив Крейна.
Розібратися, хто така ота Роза і якого хріна її номер робить у моєму телефоні.
До мене вже дійшло, що коли на екрані висвітилося ім’я, то Роза має бути у мене в контактах. Передивившись їх, я справді знайшов Розу. Ім'я великими літерами і номер. Але я їх не записував. Я поміняв телефон з місяць тому, коли ми переїхали у Бірч-Кросинг і я виявив, що мій провайдер для цієї місцевості — не кращий варіант. На цей момент я мав у пам’яті телефону десь зо два десятки номерів і добре пам’ятав, як і чому вони там опинилися, — всі, крім цього. Я взагалі не знав жодної Рози. Зроду.
Я знов викликав цей номер, вже вчетверте з того моменту, як ця невідома особа перешкодила — впевнений, навмисно — моїй приватній бесіді з Тоддом Крейном. І вже вчетверте телефон дзвонив і дзвонив собі, але ніхто не відповідав. Я міг перевірити номер у довідці, але щось мені підказувало, що з того теж нічого не вийде.
Тому я знову почав думати, як же номер цієї Рози міг опинитися в моєму телефоні. Був лише один варіант. Після бійки з тими бандитами, про яких Георгі буцімто нічого не знав, я спочатку сидів у барі, а потім отямився на Піонер-сквер. Між барною стійкою і пробудженням у парку зяяла чимала прогалина. Очевидно, що я напився до нестями. Чи міг я в тому стані записати номер людини, з якою звів знайомство теж напідпитку? Це була цілком струнка версія, окрім одного моменту: «РОЗА» було написано великими літерами, а я завжди використовую великі й маленькі літери, а в есемесках, як і Емі раніше, пишу слова повністю. Можна припустити, що коли я так напився, що записав номер якоїсь жінки і забув про це, то міг і такими формальностями знехтувати, але то ви мене погано знаєте. В коматозному стані я ставлюся до таких речей набагато прискіпливіше, ніж у тверезому.
Бо треба ж, розумієте, довести, що я не п’яний.
Тому лишалася ще одна версія. Хтось інший вніс цей номер у мій телефон. І на тому питання моє повисало в повітрі, бо я не міг відповісти на нього сам і не мав нікого, хто був би на це здатен.
Зразу по сьомій з’явився Фішер. Він був не сам. Удвох з якимось чоловіком вони наблизилися до мого столу в кутку.
— Хто це?
— Пітер Чен, — відрекомендував незнайомця Фішер. — Друг Білла Андерсона. Був з ним у той вечір, коли все те сталося.
Чен являв собою тип худого, вузькоплечого інтелектуала, якому тіло потрібне тільки як підставка під мозок.
Я простягнув руку, і він її потиснув. Відчуття було таке, ніби я потримав за руку дитину.
Чен глянув на Фішера з м’яким докором.
— Ви казали, що він не коп.
— Ісусе! — не стримався я. — Пітере, присядьте.
Той підкорився. Підозріло глянув на піалу з горішками, які офіціантка принесла до пива, хоч я й не просив.
— Чому вам так важливо, щоб я не був поліцейським? — запитав я. — Ви не схожі на людину, яка може мати проблеми з законом.
— Не в тому справа, — відповів Чен. — Просто поліцейські вважають Вілла злочинцем, і я втомився слухати той бруд, яким вони його поливають.
— Нам відомо, що Вілл не вбивав Джину й Джоша.
— Звідки?
— Я достатньо дізнався про цю справу, щоб вважати його нездатним на таке. І я бачив Біллів підвал. То не він підпалив дім.
Утрутився Фішер.
— Ти що, заходив у будинок?
Ігноруючи його, я звернувся до Чена.
— То що, за вашою версією, трапилося?
— Я не знаю, — він, здавалося, трохи заспокоївся. — Я сказав копам, що Вілл в останні тижні чи навіть місяці був сам не свій, і вони вирішили, що то через особисте життя. Але він не мав особистого життя. Тобто були Джина і Джош, і більше йому нікого не було треба.
— То що ж його гризло? Не знаєте?
— Не уявляю, але, певно, то було через роботу.
— Через роботу в коледжі?
Чен знизав плечима.
— Не знаю. Думаю, ні, бо він би сказав. Ми всі там працюємо і обговорюємо такі речі.
— Звісно, перекури з колегами, все таке.
— Саме так.
Заговорив Фішер:
— І все-таки йдеться про роботу?
— Напевно. У нас є власні проекти, такі собі хобі. Про них ми теж часто розмовляємо. Але останнім часом Білл став потайний.