Я кивнув.
— Я так розумію, що новин від нього давно не було? Жодних таємних зустрічей, дзвінків?
— На жаль, — Чен опустив очі.— Я постійно тримаю при собі телефон. Щодня писав йому на мейл перші два тижні після того всього і досі час до часу пишу. Попервах навіть не замикав двері будинку. Джері робив так само, — він знову подивився на мене. — Боюся, Білла нема серед живих.
— На який мейл ви посилали листи? На робочий?
— Так.
— Не думаю, що він би тепер став ним користуватися. І дзвонити побоявся б. У такому разі його швидко знайдуть, і Білл це розуміє. Якщо він не винен, то зараз він наляканий до сказу і переживає на самоті страшне горе і почуття провини, бо лишився живий. Більшість людей вже з’їхали б з глузду. Його параноя наразі квітне на повну силу. Чи він не має іншої адреси в інтернеті, більш анонімної?
— Ні. Тобто я думав про це теж, але ні про що таке не знаю. Дивно, що він її ще не завів і не написав мені.
— Він, мабуть, гадає, що ви вірите поліції і здасте його як убивцю.
— Ні. Він знає, що я такого не зроблю.
— Пітере, з усією повагою, але ви не уявляєте, що за штука та параноя. Можливе, є якісь форуми чи онлайнові гуртки науковців, де він дописував? Які читає?
Чен схилив голову набік.
— А от про таке я не думав.
— Заледве він буде зараз провадити наукові дискусії,— відзначив Фішер. — Згадайте, у якому він становищі.
— Звісно що ні. Проте не забувай: для нас те, що трапилося з Біллом, це просто епізод з життя, а для нього це все, що існує. Якщо він живий, то переховується вже аж три тижні.
Йому, напевно, конче потрібно з кимось поговорити, і він мусить шукати спосіб достукатися до людей. З другого боку, реального спілкування він боїться мов чуми, бо розуміє можливі наслідки. Наша задача — зробити крок йому назустріч.
— Але ми гадки не маємо, де він.
— Десь у місті. Він не Рембо і не піде ховатися у гори, озброєний самим лише ножем. У нього немає грошей, бо банкомат його вмить засіче. Проте він людина розумна і напевно що здатен знайти трохи готівки, аби вийти в інтернет з якогось анонімного місця. З цього й треба починати пошуки.
Я написав номер свого мобільного на серветці та простягнув Ченові.
— Ідіть додому, — сказав я. — Виходьте в інтернет. Пройдіться по сайтах і форумах, які відвідуєте зазвичай з Біллом і Джері. Залишіть там повідомлення, тільки нехай не буде очевидно, що вони для Вілла. Пишіть щось таке, що зрозуміє лише він. І здогадається, що воно від друзів. Впишіть у повідомлення телефонний номер — але не просто отак цифрами, а якось приховано, так, що зрозуміє лише Вілл. Є ідеї, як це зробити?
Чен швидко кивнув. Я цілком вірив, що він упорається, він здавався любителем головоломок.
— Добре. Спробуйте дати йому зрозуміти, що дехто вважає його невинним і що цей дехто його розшукує.
— Гаразд. Але чому я маю писати ваш номер? Чому не свій?
— Бо якщо ми праві, то лишається та людина, яка скрутила в’язи Білловій дружині та спалила живцем його сина. Той, хто вийде на контакт з Біллом, вірогідно, матиме справу з цією людиною, — я загасив цигарку і глянув на Чена. — Хочете?
— О ні,— відповів він.
Розділ 24
Коли Чен пішов, Фішер повернувся до мене.
— Ти не казав, що збираєшся вдертися у будинок. Я б тоді пішов з тобою.
— От саме тому, серед іншого, я тобі й не сказав, — відповів я. — До того ж шукати там не було чого.
— Але ж…
— Авжеж. Ти мене в це втягнув, поманивши іменем моєї жінки. Мене цікавить у цій історії вона, і я зроблю все потрібне, щоб усе з'ясувати. І до речі, ти Андерсонового друга теж привів, не порадившись і не попереджаючи.
— Думаєш, не варто було?
— Варто, якщо він не пов'язаний з убивцею Андерсонів.
— Господи Ісусе… ти справді думаєш, що він?..
— Не думаю. Але ти про це навіть не замислився. Чен же міг сказати комусь, що Андерсона не буде вдома. Міг навіть погодитися зробити так, щоб точно не було. Якщо так, то тепер ця особа зверне на наші пошуки увагу.
Фішер опустив очі.
— Господи. Я про таке і не подумав. Я… ні, я очевидно нічого про ці речі не знаю.
— Постійно собі про це нагадуй. А, і ще дещо. Коли ти дзвонив, то знав, що я їздив до Сієтла. Звідки?
— Просто побачив тебе на вулиці,— знизав плечима Фішер. — Я, правду кажучи, не думав навіть згадувати про це.
— Де саме?
— На Пост-еллі, неподалік офісу «Керрі, Крейн і Гарді».
— І як же так сталося, що ти опинився там водночас зі мною?
— Ненавмисне! — Фішер почав дратуватися. — Я ішов до Крейна, щоб поговорити про ту будівлю у Беллтауні. Сказав на ресепшені, що хочу її купити. Але його не було в офісі.