— Вона мені інколи сниться.
— Хто? — здивувався я.
— Донна.
За кілька секунд я усвідомив, про кого він говорить. Я глянув на нього уважніше.
— Та Донна, з якою ми ходили до школи? Яка вкоротила собі віку?
— Вона.
Я деякий час не знав, що й сказати.
— Воно мусило про себе нагадати. Та історія перевернула тобі життя, так?
— Так, — кивнув він. — Але я все одно не розумію. Я ніколи про неї особливо не думав. Тобто те, що сталося тоді, жахливе, і попервах я був абсолютно розчавлений.
— То не твоя провина.
— Я знаю, — слабко усміхнувся Фішер. — Ти мені сказав ще тоді, і я був дуже вдячний. Правду кажучи, коли б не та розмова на полі, я тебе не запам’ятав би. Я хочу сказати, що тепер розумію, що не несу жодної відповідальності за рішення Донни. Я був дитиною, тупуватим, егоїстичним хлопцем — але то не злочин, еге ж? Я не вводив її в оману і жодним чином не підштовхнув до самогубства. В коледжі я зо два роки ходив до психолога і зрештою позбувся почуття провини. Я почав жити власним життя, і це, правду кажучи, було дуже хороше життя.
— Було?
Фішер ніби не почув питання.
— Я багато років після того про неї не думав, і той її вчинок лишився у пам’яті лише як історія з чужого життя, котру мені розповіли, як байка, мораль якої я засвоїв і не мусив слухати наново. А потім — десь рік тому — вона мені раптом наснилася.
Фішер поглянув на свої руки. В кімнаті було напівтемно, але, здається, вони трусилися.
— Мені наснилося, ніби я зарано прийшов з роботи. В будинку було порожньо. Я не злякався, бо ясно було, що діти у садочку, а жінка пішла по крамницях чи п’є каву з сусідкою. Мені треба було переглянути деякі папери, тож я одразу рушив до свого лігва, до кабінету. А звідти раптом почув плюскіт води. Спочатку не міг зрозуміти, звідки той звук, потім збагнув, що то нагорі. Це було дуже дивно, бо я був удома сам. Я пішов до сходів на другий поверх. Глянув угору, — його обличчя смикнулося. — І побачив, як там промайнула тінь.
— І все одно пішов?
— Ну звісно. Це ж був сон. Суть була в тому, що я просто мусив піднятися. Я, власне, побіг нагору, бо тінь здавалася низенькою на зріст, а я маю двох маленьких дітей. Я занепокоївся. Навіть злякався. Я побіг нагору, бо вирішив, що моя дитина в біді. Вода лилася все гучніше. Двері у ванну кімнату в кінці коридору були зачинені. Я посмикав ручку, але двері не відчинилися, і це було дивно, бо в нас немає на дверях замків, щоб дитина випадково там не замкнулася. Я вдарив по дверях ногою. Я чув, що всередині хтось є, що хтось ніби скиглить, без слів, мов дитина, якій страшно. То була моя дитина. Я відчайдушно кинувся на двері, щоб їх висадити плечем, і раптом вони подалися, і я буквально сторчголов упав усередину приміщення.
Там нікого не було. У самій ванні — ніякої води. Звичайна собі ванна кімната, жінчині шампуні рядками, книжки над унітазом. Іграшковий зелений кит для дітей. Усе на місці. А потім я почув таке собі тихе «клац».
Повернувся у коридор, побачив, що одні з дверей ніби трохи прочинені. Я взявся за клямку і раптом зрозумів, що не хочу відчиняти. Щілина була достатньо велика, щоб можна було розгледіти шматок килима і частину стіни у кімнаті моєї доньки. І на стіні я знову побачив тінь, але не дитячу, а потім почув шурхіт, ніби хтось забирається у ліжко моєї дитини і вмощується там. Не знаю, звідки, але я точно знав, що та особа гола і що вона чекає на мене, і що коли я почну відчиняти двері, то знатиму одразу, що там, у ліжку, — то Донна.
Він раптом зупинився.
— І стане надто пізно.
— Для чого надто пізно?
Фішер похитав головою, ніби я б і сам уже мусив здогадатися — чи ніби він не міг цього озвучити.
— Відтоді я постійно про неї думаю. Той сон мені сниться що два тижні, інколи частіше. Щоразу двері відчиняються трохи ширше, але я встигаю прокинутись. І я точно знаю, що коли вони відчиняться достатньо, щоб я міг зазирнути їй в лице, я вже не прокинуся. Я зроблю крок, вона усміхнеться мені з ліжка, і з тієї кімнати я більше не вийду.
Я гадки не мав, що тут сказати.
— Ми старішаємо, — знайшовся я зрештою. — Сьогодення надто бентежне й незрозуміле, от ти подумки і повертаєшся до часів, коли все було ніби простішим — хоча простішим воно й не було.
Він коротко, жорстко розсміявся.
— О так, не було.
— Знаю, проте…
— Тут щось інше. Той сон постійно повертається. Я геть виснажений, не можу працювати.
— Ти комусь розповідав?
— Ні. Дружині я ніколи не говорив. Коли ми зустрілися, то вже було давнє минуле. І знаєш… коли в тебе у голові таке коїться, і ти комусь скажеш, а людина не зрозуміє, не сприйме, то стає ще гірше від того, що ти розпатякав своїм язиком такий страшний і темний секрет. Тож…