Фішер заговорив не одразу.
— Варіант вірогідний, — відзначив він. — Але я не вірю. Не вірю з трьох причин. По-перше, Андерсон — ботанік, яких світ не бачив, хоч за взірець бери. Він фізично не здатний залякати двох людей водночас і впоратися з ними.
— Фізична сила тут ні до чого, — заперечив я. — У таких ситуаціях працює чиста психологія.
— Психологічно Андерсон теж не з таких, та нехай. Друга причина: є свідок того, що Андерсон прийшов на свою вулицю тільки о десятій сорок. Жінку, яка це бачила, ніхто не слухає, бо вона стара, напівбожевільна і сидить на препаратах літію, проте вона бачила, як Андерсон пройшов трохи вулицею в бік свого будинку, придивився до нього, а потім розвернувся і побіг геть.
— Ненадійне джерело, — відказав на це я. — І навіть якщо вона справді це все бачила, може бути, що Андерсон просто організовував собі алібі. Який твій третій аргумент?
— Ось який. Джошуа Андерсон зрештою помер від опіків, але вже й так був не жилець через дірку від кулі в голові. Проте кулю не знайшли. На думку патологоанатомів, вона застрягла у черепній коробці. Вихідного отвору справді немає, проте є ознаки додаткового пошкодження від гострого предмета. Людина, яка застрелила хлопця, колупалася ножем у дірці, поки на хлопцеві горів одяг. Щось я не думаю, що викладач фізики міг таке вчинити. З власним сином.
Він відкинувся у кріслі.
— До речі, пістолета Андерсон не мав узагалі.
Я знизав плечима:
— Так, не все сходиться. Але все ніколи не сходиться. Я ставлю на те, що Андерсон вбивця. Але що тобі до цієї історії?
— Це через одну справу з нерухомістю, якою я нині займаюся у себе на фірмі. Більше сказати поки що не можу.
Фішер, здається, щось приховував, проте деталі його професійної діяльності мене не цікавили.
— А до чого тут я? — спитав я.
— Мені потрібна твоя допомога, — відповів Фішер.
— Якого плану?
— Хіба не очевидно?
Я похитав головою.
— Ні, не очевидно.
— Треба дізнатися, що насправді сталося того вечора. Мені це буде дуже корисно. Нам буде дуже корисно.
— Поліція ж веде розслідування, хіба ні?
— Поліція хоче довести, що Андерсон убив дружину й сина, а я думаю, що це не так.
— Це я зрозумів, — усміхнувся я. — Проте ти можеш помилятися. І досі неясно, до чого тут я.
— Ти коп.
— Ні. Я колишній коп.
— Не бачу відмінності. Ти маєш досвід у розслідуваннях.
— Ґері, ти наплутав. Я був патрульним. Сидів у машині та стежив за порядком на вулицях.
— Гаразд, формально ти не маєш досвіду. Я знаю, що детективом ти так і не став. Але я знаю, що ти й не намагався.
Я втупив у нього важкий погляд.
— Так, Ґері, тільки не кажи, що лазив у мою особисту справу, бо тоді…
— Джеку, мені не треба було цього робити. Ти ж розумний. Якби ти хотів стати детективом, ти б ним став. Якщо не став, то лише тому, що не хотів. Це логіка.
— На мене лестощі не діють, — відзначив я.
Він усміхнувся.
— Це я теж знаю. І ще я пам’ятаю, що ти краще не пробуватимеш взагалі, ніж спробуєш і схибиш. І саме тому, гадаю, ти десять років патрулював вулиці.
Ніхто так зі мною не розмовляв дуже давно. Вираз мого обличчя сказав Фішеру все.
— Так, — почав він, піднявши долоні,— я наговорив зайвого, вибач, усе не так. Я не переймаюся долею Андерсона і його родини. Просто історія дуже дивна, і моє життя стало би простішим, якби я у ній розібрався. Я читав твою книжку і подумав, що тобі це було б цікаво. І все.
— За пропозицію дякую, — відповів я. — Але то було в іншому житті. І працював я в Лос-Анджелесі, а не в Сієтлі. Я не знаю міста, не знаю людей. Я не зможу зробити більше, ніж навіть ти, не те що копи. Якщо ти справді думаєш, що вони все роблять не так, поговори з ними.
— Я говорив, — зізнався Фішер. — Вони думають так само, як ти.
— І ми з ними, напевно, праві. Сумна історія, нема чого сказати.
Фішер повільно кивнув, дивлячись у вікно. Темнішало, небо наливалося свинцевою сірістю.
— Здається, йде негода, — сказав він. — Пора повертатися. Їхати через гори по темряві не хочеться.
— Вибач, — мовив я, підводячись. — Гадаю, ти проїхав цей шлях, сподіваючись на більше.