— Між двома подіями може не бути зв’язку.
— Чиста випадковість, еге ж. Так і бачу, як усі в департаменті запевняють одне одного у цьому. Це ж настільки простіше, ніж визнати, що вони цілий місяць полювали на безневинну людину — і не спіймали, бо прийшов чорт лисий і прибив його.
— Андерсон сам винен. Йому варто було здатися. Чи бодай якось озватися.
— Ти б на його місці здався?
— Так.
Я повільно кивнув. Правду кажучи, мені й самому не було зрозуміло, чому Андерсон вчинив саме так. Я втрутився, коли Фішер почав на нього тиснути, бо розумів: не варто ятрити Андерсонове почуття провини, бо він не розкриється. Але якщо взяти до уваги його небажання говорити про роботу плюс свідчення Чена та інших, що він, мовляв, був сам не свій, ставало очевидно, що Андерсон почувався в небезпеці ще до ночі подвійного вбивства. Той лист з вимогами мав здатися йому дуже зловісним. Чи пояснює це його втечу? Чи, можливо, причина ховається у його роботі? Наскільки сильно він уже був наляканий?
— Еге ж, — кивнув я. — Я б теж здався.
Я підвівся. Мою справу тут було зроблено.
— Я вдячний за те, як ви повелися у цій ситуації.
— На здоров’я. Тільки не змусь мене про це потім пошкодувати.
— Ти про що?
Бланшард глянув на свої складені руки.
— Я дещо знаю про обставини, за яких ти пішов з поліції Лос-Анджелеса, — сказав він. — Нам тут таких історій не треба.
— Все насправді було не так.
— Я тільки знаю, що там були трупи. І ти.
— Мене не посадили.
— Не посадили. Але я маю на увазі саме те, що сказав.
— Зрозумів.
Я пішов геть.
— Джеку, — покликав він, коли я відійшов ледве на п’ять метрів. — Наскільки міцно ти пов’язаний з Фішером і його колами?
Зупинившись, я обернувся до нього.
— Взагалі не пов’язаний. А що?
— От і не зв’язуйся. Я говорив з його колегами. Як думаєш, чого він тут?
— Розслідує ситуацію для своєї компанії.
— Аж ніяк. Його силоміць відправили у відпустку, з особистих причин. Людина, з якою я говорив, була сама делікатність, але в мене склалося враження, що вона воліє триматися від Фішера якнайдалі. На твоєму місці я б теж так зробив. Здається, у чоловіка в голові таке, в яке ліпше не лізти.
Я пішов, пришвидшивши кроки. Фішера біля лікарні не побачив. Можливо, справа була в тому, що збиралася преса — зрештою, вбивство трапилося у залюдненому місці,— але його телефон теж не відповідав.
А коли я зайшов у його готель, ресепшеніст повідомив, що Фішер виїхав півгодини тому.
Забравши машину з парковки, я виїхав з міста. Дорогою до траси зупинився неподалік Піонер-сквер — імпульсивне рішення — і пішки пройшовся до неї. У мене трусилися руки. Не знаю, чому саме. Через Андерсона. Через те, що Бланшард згадав про ті події в Лос-Анджелесі. Хвилин зо двадцять я сидів на лаві та просто дихав, аж поки заспокоївся.
Потім я виїхав з міста і рушив до гір на сході. Спочатку ранок був ясний, у небі висіло лише кулька хмарок для оздоби. Машин було небагато, і я рухався вперед аж надто легко, ніби світ допомагав мені скоріше втекти від місця, де я посприяв смерті людини.
Каскадні гори ближчали, повітря холоднішало. Пейзаж ставав тьмянішим, і яскравими плямами серед зимових дерев лишалися тільки кущі дерену, чиї червоні гілки аж надто скидалися на кров. Небо замерзло, хмари спустилися вниз і торкнулися землі, блукаючи між вершечками дерев, мов привиди давно згаслих кострищ, немов вогке й німе відлуння людей, котрі колись жили тут у мирі з лісом, землею і водами.
Чи станеться щось подібне у «Байронз»? Чи будуть відвідувачі бачити там тінь чоловіка, що сидить, зсутулений, за столиком у косих променях вранішнього сонця, чи буде поставати тінь біля дверей чи вікон будинку на Бродвеї, нагадуючи про чоловіка, який заблукав по той бік завіси і шукає шлях додому?
Після батькової смерті його тінь лишилася у нашому домі в Барстоу, це я знав напевне. Мати протрималася п’ять місяців, а потім продала будинок і поїхала жити до сестри, хоча й не дуже її любила. Я за ті п’ять місяців приїжджав додому три чи чотири рази на вихідні, і щоразу відчуття було таке, ніби дім стояв розібраний, а збирали його навмисно до мого приїзду. Мені завжди здавалося, що я маю тут щось наздогнати, надто через те, у який саме спосіб я отримав новину.
В університеті в нас був один прогресивний професор, який, серед інших приємних якостей, мав звичку запрошувати студентів до себе по п’ятницях і дозволяв у процесі інтелектуальної розмови користуватись алкогольними запасами зі свого холодильника. Й от саме після такої вченої пиятики мене збудили стукотом у двері копи. Я потерпав від похмілля і загалом перелякався — у ящику столу лежав невеликий пакуночок марихуани. Від їхньої присутності мені було ніяково, холодно, мучила провина.