Мого батька знайшли на підлозі в кухні, вдягненого у самі лише піжамні штани. Почувши вночі якісь звуки, він пішов з’ясувати, як те личить чоловікові. Отримав безліч поранень від зазубреного мисливського ножа, але помер від того, що йому розбили голову молотком — його власним молотком, який лежав поруч. Ми разом його купили під час однієї суботньої прогулянки, і я неодноразово бачив, як з його допомогою батько лагодив меблі. Як я й казав Андерсонові, непрохані гості, що вдерлися у будинок, забрали небагато. Гроші вдома не затримувалися — їх витрачали на добру їжу на столі, на одяг і підручники для мене. Справді важливі речі не можна вкрасти — принаймні я так думав до батька. Його забрали, щоб купити випивку чи нові шини, чи щоб поставити на коня, який завідомо не прийде першим.
Очевидно було, що життя Білла Андерсона забрали з метою менш прозаїчною. За кілька днів новина вже зійде зі шпальт газет і зникне з радіоефіру, та мого життя вона не покине. Я збрехав Бланшардові. До 8.51 цього ранку існування Андерсона значило для мене дуже мало. Та тепер усе змінилося. Є особлива інтимність у тому, щоб мати на руках кров іншої людини, дивитися в її очі, коли знаєш, що вже поставлено чітку, жорстоку межу тому, що вони зможуть побачити. Душа Андерсона тепер була міцно зчеплена з моєю власною, а отже, я просто мусив розібратися зі спадком Джо Кренфілда і з тією будівлею у Беллтауні. Незалежно від того, як вони пов’язані з моєю дружиною.
Тож коли я звернув на дев’яносто сьоме шосе і крізь ліс поїхав до Бірч-Кросинг, то знав твердо: я цього так не полишу, хай навіть мені чи комусь іще від того не стане добра. Бог Бід знає, де я живу, і не забуде про мене. Навіть коли я не робитиму нічого, рано чи пізно він по мене прийде.
Можливо, час дати йому бій.
Розділ 28
Друга ніч на вулиці здалася Медисон ще довшою за першу. Після візиту до того дурного чоловіка в офісі — цей епізод Медисон пам’ятала ніби крізь туман, — вона деякий час просто ходила. Купила у маркеті поїсти, з’їла куплене в парку, трохи поплакала — і знову ходила, аж поки зачинилися всі крамниці й ресторани. Вона тулилася до стін у провулках, ховалася у тінях. Деякий час постояла перед будівлею з затуленими вікнами, навіть подзвонила у двері. Спробувала відчинити її сама — за палітурку записника було запхнуто ключі, але вони не підійшли. Це її дуже збентежило й роздратувало. Медисон була певна, що її обікрали. Тепер вона знала, де саме.
Відвернувшись від будівлі, вона крадькома рушила назад у діловий квартал — повз довгу будівлю книгарні «Барнз&Нобл», повз дивну металево-скляну Громадську бібліотеку. По діагоналі вона спускалася до затоки по східному схилу пагорба. Йшла так довго, що почало здаватися — воно все їй сниться: сниться, що вона маленька дівчинка, якій не можна спинятися, яка мусить знайти щось важливе — але ніхто не сказав їй, що саме. Врешті-решт вона дійшла до місця, звідки не захотіла йти. Це був крихітний парк навпроти старої будівлі, й наче нічого особливого в цьому місці не було — але будівля називалася «Єслер», і це ім’я було їй знайоме по записнику. В парку не було трави, тільки дерева і лавка під дашком біля тотемного стовпа. Під тим дашком також була скульптура — голова індіанського вождя, з якої можна було попити воду.
Медисон часто доводилося покидати цей прихисток, бо приходили інші — головно безпритульні, які виходили, човгаючи, з прилеглих вулиць. Дехто підходив попити води. Вони явно хотіли побути тут якийсь час, проте не планували лишитися надовго, — а вона хотіла б лишитися, та не могла. Маленькій дівчинці багато чого не можна. Взагалі паскудно бути маленькою дівчинкою. Досі вона й гадки не мала, що можна почуватись аж настільки погано.
Настав момент, коли вона більше не могла лишатися на ногах. Видерлася на невисоку стіну, виявила діру у воротах і крізь неї проникла на парковку, побудовану у вигляді потонулого корабля. На верхньому поверсі знайшлася єдина машина, покинута кимось у самоті ночі.
Зовсім як Медисон. Задні двері були незамкнені.
Вона влізла всередину і влаштувалася зручніше.
Прокинулася зненацька. Минуло менше години. Якусь мить Медисон не могла пригадати, хто вона і що тут робить, зате було дещо, що вона згадала дуже, дуже чітко.
Вона витягла з кишені папір і ручку і записала чотири цифри — страшним поспіхом, бо боялася, що їх у неї знову заберуть, вирвуть просто з рук.