Я йшов собі та йшов, зрештою опинився на Головній, проминув «Рікс таверн» і «Кофі бін», «АйБод», «Шатці», «Сей суші», «Серф ліквор». Колись усі ці заклади були моїм звичним оточенням. Навіть Емі я зустрів у барі неподалік. Убивав вечір у товаристві колеги, аж тут п’яниці почали чіплятися до жіночої компанії за сусіднім столиком. Якщо бар подобається поліцейським, у ньому заведено поводитися пристойно (принаймні якщо ви самі не коп), а до кого не доходить, тому копи, які тут відпочивають, швидко це пояснять. Я спокійно підвівся, пройшов повз той столик до чоловічої вбиральні, а дорогою дохідливо натякнув хуліганам, що їм варто переключити увагу на інші справи. Один з них хотів був щось заперечити, та його приятель усе чудово зрозумів, і обійшлося без бійки. Коли я повернувся, виявилося, що хтось купив мені пиво. На тому й усе.
За кілька місяців я займався невеличкою аварією неподалік. В одній машині був приємний чоловік років сімдесяти, геть обдовбаний; він визнав свою провину одразу ж, як випав з машини на тротуар. В іншій сиділа жінка, яку я впізнав — бачив її за тим столиком у барі. Вона була твереза, спокійна і дуже симпатична. В барі вона не звернула на мене уваги, а от тепер — помітила. Я мав здатність упоратися з різними ситуаціями швидко й ефективно, і, думаю, їй сподобалося саме це. Як я зрозумів, Емі Елен Даєр любила швидкість та ефективність в усьому.
Ще за кілька тижнів я знову зайшов у той бар і побачив там її. Ми впізнали одне одного, і я коротко привітався. Хоча шанс позалицятися до жертви злочину вважається приємним бонусом поліцейської професії, я такого ніколи не робив, тож і від зустрічі нічого не чекав. Емі з подругами пішла геть, поки я курив косяк з кухарем біля чорного ходу, проте бармен передав мені записку.
«Зателефонуй мені. Якнайшвидше!»
Ми зустрілися за кілька днів. Було побачення того типу, коли починаєш в одному закладі, потім опиняєшся в іншому — але чому і як, гадки не маєш, бо поринув у розмову, бо загубився у відчутті свободи, коли не треба думати, як захистити свій статус чи настрій. Під кінець то була вже гра, ми пропонували одне одному, до якого б іще дивного чи маловідомого місця піти, і врешті-решт опинилася на лаві у якомусь дуже туристичному районі, й це було абсолютно природно, бо того вечора ми не почувалися місцевими. Було так відчуття, ніби наші життя створилися просто перед нашими очима тільки тепер. Власне, то було навіть не відчуття, а правда.
Коли зустрічаєш своє кохання, змінюєшся докорінно. Саме тому кохана людина ніколи не познайомиться з тобою-колишнім, а ти ніколи собою-колишнім не станеш знову. І саме тому тоді, коли кохана людина починає від тебе віддалятися, глибинами серця ти відчуваєш надірваність світу набагато раніше, ніж усвідомлюєш початок кінця розумом.
Було важко не згадувати про той вечір, коли я вже опинився тут, і про інші вечори — хороші й погані. Я повільно спустився по Ашленд-гілл до набережної Оушен-Фронт, проминув готель «Шаттерз», пройшов під довгою естакадою, що з’єднує пірс з Оушен-авеню, потім рушив бетонною доріжкою понад пляжем. Будинки на піску в цьому районі — найстаріші в місті. Вони завжди здавалися мені дивними, ці недоречні псевдо-англійські маєтки на пляжі, сховані в тіні прибережних стрімчаків, ніби чортенята на грудях сплячого велетня. На пірсі ввімкнули ліхтарі. Я дістав телефон і набрав Емі.
— Привіт! — сказала вона. — Вибач, що мовчу. Затрималася у Наталі, тільки тепер вийшла. Ти ж її знаєш… — (Я не коментував). — Як там справи вдома? Впорався з опаленням?
— Я не в Бірч-Кросинг, — сказав я.
— О?
— Я в Санта-Моніці. Прилетів сьогодні вдень.
Повисла пауза.
— І навіщо ти це зробив?
— А ти як думаєш?
— Гадки не маю. Якийсь ідіотизм, як на мене.
— Я не бачив тебе вже цілий тиждень. Подумав, що було б добре побачитися. Піти разом у якісь старі добрі місця.
— Любий, це дуже мила ідея, але в мене повно, просто повно роботи. Треба купу всього розібрати перед завтрашньою нарадою.
— Чхати я хотів на ту роботу, — відповів я. — Я твій чоловік. Я тут, у місті. Приїжджай. Давай хоч кави вип’ємо.
— Де?
— Ти знаєш, де.
Вона розсміялася.
— Ні, не знаю. Я думок не читаю.
— Тож вибери місце сама, — відповів я. — І приїжджай якнайшвидше.
— Ти справді не скажеш, де на мене чекаєш?
— Ти сама маєш обрати. І приїхати.