Вона сказала це з таким убивчо самовпевненим виглядом, що мені закортіло просто відвернутися й піти геть. На якусь мить — просто штовхнути її, скинути з пірса у воду. Покарати цю самозванку, що зайняла місце моєї коханої.
Натомість я сказав:
— День народження Аннабель.
Вона насупилася. Коли заговорила — чутно було, що вагається:
— А що з ним?
Ось воно. Емі потерла лоба.
— Ох, чорт!
— Саме по собі це нічого. Але в світлі всього іншого…
— Як це нічого! Чорт! Чому Наталі нічого не сказала?
— Не хотіла, щоб ти почувалася ніяково.
— Наталі не хотіла? Ти сам віриш у те, що сказав?
— Правду кажучи, ні. Але до того, як ти поїдеш, варто було би привезти дитині якийсь подарунок.
— Боже, так. Що ми їй купили того року?
— Гадки не маю, — відповів я. — Подзвони Наталі, перепроси і заразом дізнайся, що можна подарувати.
— Хороша ідея.
Деякий час ми обоє мовчали. Розмова звернула не туди, і я не уявляв, як повернутися до початкової теми. Тому зробив це прямо:
— Емі, якщо ти й далі збираєшся ігнорувати мої питання…
— Нема про що говорити.
— Відколи ти почала слухати Бікса Бейдербека? — спитав я, почуваючись ідіотом.
— О Боже, ти ніяк не заспокоїшся. Почула по радіо, сподобалося, вирішила не перемикати. І звідки ти, власне, знаєш, як його…
— Бо в тебе повний телефон його треків.
— Ти копався в моєму телефоні? Господи! Коли?
— В Сієтлі. Коли думав, що ти зникла.
— Вміст мого телефону — це моє і тільки моє.
— І навіть мені знати не можна? Відколи це ми маємо секрети одне від одного?
— Люди завжди мають секрети, Джеку, не будь дурним. Тільки так можна пам’ятати, що ти окрема, незалежна істота.
— У мене секретів немає.
— Правда? Це тому ти всім говориш, ніби пішов з поліції, бо втомився? Чому ти не кажеш, що насправді одного чудового вечора просто взяв пістолет і…
— У мене немає секретів від тебе. І що, ти справді хотіла б, щоб я розповідав, що усіх їх…
— Звісно, ні! Але…
Вона важко зітхнула. Вечір густішав, холоднішало. Ми дивилися одне на одного і на мить ніби лишилися самі в цілому світі, й будь-які розбіжності між нами втратили сенс.
— Не хочеш кави?
Вона кивнула.
— Чи нині ти більше любиш чай?
Вона коротко, ніби мимохіть усміхнулася.
— Кава згодиться.
Каву ми купили у кіоску метрів за тридцять у бік суходолу. Почали були рухатися до крамниць, але знову опинилися на кінці пірсу, не змовляючись. Щоразу як ми приходили у ці місця удвох, ноги самі несли нас на те місце.
Несподівано для себе я сказав слова, від яких негайно відчув ніяковість, недоречність.
— Як думаєш, його сліди ще є тут?
— Чиї сліди?
Вона знала, про кого я говорю.
— Пам’ятаєш вітер? Як він… як трохи висипалося на нас тоді, коли вітер раптом почав дмухати у бік пірсу?
Емі відвернулася.
— Немає жодних слідів. Ні тут, ні деінде. Два роки минуло. Справа закрита.
— Ні,— відповів я. — Нічого не закрито.
— Для мене — закрито, — твердо сказала вона. — Це вже в минулому.
Лише одну мить я бачив, як у неї затрусилося підборіддя — раз, другий. Я раптом усвідомив, що давно не бачив, щоб вона плакала. Дуже давно — надто після того, що сталося.
— Ми про це не говоримо, — сказав я. — Ніколи.
— Нема про що говорити.
— Та як же це…
Вона похитала головою, обличчя її стало жорстким.
— Я була вагітна. Плід загинув на п’ятому місяці, і протягом якогось часу я носила всередині труп. Труп вийшов назовні. Його кремували. Ми розвіяли попіл над морем. Моя матка тепер пошкоджена, і дітей я вже не народжу. Що тут ще сказати, Джеку? Все сталося як сталося, тепер це в минулому.
— Чому ж ти змінила заставку на телефоні?
— Це очевидно. На тому фото я вагітна, а треба жити далі. Тобі теж варто, до речі. Облиш про це думати. Не можна, щоб минуле керувало тобою. Люди інколи вмирають. Наші діти, наші батьки. Треба жити далі. Той ідіотський Бог Бід існує лише в твоїй голові, Джеку. Нема чого ловити, нема за чим гнатися. Нічого не поробиш.
— Не можна вдавати, ніби нічого не сталося.
— Я не вдаю. Я просто не копирсаюся в минулому. Мені не треба тих страждань. Я хочу бути іншою людиною.
— Вітаю — ти вже інша.
— Ти говориш як покидьок.
— А ти поводишся як стерво.
І все, ми перетворилися на розлючених дітей: двоє дорослих людей кричали одне на одного на кінці пірсу, а перехожі з подивом на нас поглядали. Хто змінював маршрут, щоб не мати справи з сімейною сваркою, хто, навпаки, сповільнював кроки, щоб вловити репліку чи дві, гадки не маючи, що ото перед їх очима руйнується всесвіт.