– Тоді у нас був зв’язок із командуванням і вдавалося сконцентрувати сили кількох полків, а то й дивізій, на одній, до того ж, заздалегідь розвіданій, ділянці, – заперечив лейтенант Охріменко. – Зараз же полку доводиться діяти наодинці та майже наосліп.
– Давайте розмірковувати так, – запропонував начальник штабу. – Група Клейста йде з півночі на південь, і в села у нас за спиною увійшла надвечір; а за добу ворог із боями проходить кілометрів двадцять. Припустимо, що, досягнувши нашого тилу, німці пройшли половину належного їм шляху. Значить, їх передові загони знаходяться приблизно на 10 кілометрів південніше.
– І що з того? – Нефьодов поки не розумів, до чого хилить Балаян.
– А те, що на відстані 15-ти кілометрів на південь може бути ще не зайнята німцями ділянка.
– Що Ви пропонуєте? – запитав Котельнюк.
– Негайно, поки темно та дороги зовсім не розкисли, здійснити марш – 10-15 кілометрів на південь по польових дорогах, потім розвідати шляхи на схід і пробиватися в найзручнішому для прориву місці.
– Обґрунтуйте.
– Чим далі на південь – тим менш численні сили супротивника. Велика ймовірність, що нам пощастить по-тихому вийти з оточення із усім спорядженням. Але навіть якщо й доведеться битися – південніше у нас більше шансів.
– План цікавий, проте Ви забуваєте, що німці нас засікли, – командир полку глянув на свого начальника штабу, – а генерал Клейст не з тих, хто пускає справи на самоплив.
– Це так. Втім ми повинні враховувати й той факт, що передові частини противника рухаються на танках, автомашинах та мотоциклах, тобто в будь-якому разі швидше за нас. Тільки основна маса піхоти, певно, трохи від них відстає. В таких умовах, якщо у полку і є можливість прослизнути на схід непоміченим, та ще з озброєнням і транспортом, то тільки сьогодні вночі й лише запропонованим мною способом.
– Які ще є міркування?
– Я підтримую план начальника штабу, – взяв слово Охріменко. – Поки у нас є пальне й боєприпаси – ми повинні їх використовувати за призначенням та з користю. А зробити це можна тільки там, де супротивник слабший, тобто однозначно на південь звідси.
– Ще думки?
Усі присутні мовчали.
– Тоді приймаємо план майора Балаяна, – підвів риску Котельнюк, – давайте визначимо маршрут і графік руху.
Перемога над нічним страхом
1929 рік, травень. Томаківка.
Роман був настільки моторошний, що переляканий Петрик відклав журнал, загасив каганець і швиденько ліг спати. Сподіваючись якнайшвидше позбутися страху, котрий геть затьмарив свідомість, він з головою заліз під ковдру й міцно стулив повіки. Та сон не приходив. У голові все крутилися і крутилися в шаленій гонці фантастичні персонажі Олександра Бєляєва.
Не в змозі більше перебувати в непроглядній темряві, хлопчик вигулькнув з-під ковдри та широко розплющеними очима витріщився на похмуру нічну стіну. Ось у просвіт між хмарами заглянув місяць, трохи сильніше висвітливши вікно, – а хлопчику видається, що це з-за штори в спальню впливає голова професора Доуеля, а її широко відкриті очі волають про допомогу. Тут же, готовий кинутися рятувати професора, Петя оглядається в усі боки, на кожному кроці очікуючи небезпеку, – і вона не змушує себе довго ждати: в кутку, там, де знаходиться вішалка, хлопець помічає зловісні темні постаті Равіно та Керна, які мають намір розправитися з будь-ким, хто стане у них на шляху.
Здригання пробігає по тілу, малий знову заплющує очі й уже хоче закликати на допомогу батька. Однак в останній момент гордість бере гору, і він, мобілізувавши всю свою сміливість, безстрашно кидає погляд назустріч загрозі. Придивившись, Петя виявляє, що лиходії, які ховалися між одягом, зникли, а на їхньому місці зараз знаходяться плащ та пальто матері. Це трохи заспокоює, але ненадовго, адже вже незабаром у кімнаті з’являються нові й нові персонажі, котрі матеріалізуються з багатої уяви хлопчика. Герої та лиходії знову і знову сходяться в непримиренних баталіях, раз-по-раз захоплюючи у полон фантазію дитини.
Непомітно Петрик засинає. Втім гонка переслідування не припиняється й уві сні. Страшні чудовиська намагаються його наздогнати, щоб у черговий раз встромити в тіло безпорадного хлопчини свої гострі ікла. Він летить, ухиляючись від їхніх ударів та куль. Проте сили надто нерівні... Хлопчик буквально зримо відчуває, як скорочується дистанція. Настає момент, коли немає більше можливості чинити опір. Величезна зубаста паща монстра ось-ось зімкнеться у нього на шиї. І тоді кінець!
«Зараз знову, як і в усі попередні рази, кляте нічне чудовисько зі сну спіймає мене та вчинить наді мною черговий акт насильства! – майнула у зацькованому мозку панічна думка. – І я знову, як завжди, прокинуся весь мокрий, в огидному стані безпорадності й розчавленості, з відчуттям розбитого в порох тіла та вивернутої навиворіт душі!»