– А раптом більшовики знову надумають відбирати хліб силою, знову включать свою улюблену продрозверстку, як років десять тому? – переходячи на шепіт, щоб, не дай Боже, ніхто не почув, поставив Дмитро терзаюче його запитання.
– Це може статися, – почав уголос розмірковувати Данило, – але кожне рішення якийсь час працює за інерцією. Ще року не минуло, як Сталін проголосив виправлення перегинів у колективізації. Я вважаю, що період послаблень для колгоспів протримається щонайменше до осені. А на той час сільськогосподарські роботи в полях завершаться.
– Вважаєш, у колгоспі ми зуміємо краще зберегти чи продати зібраний урожай? – уточнив Іван.
– Якщо умови будуть подібними до торішніх, то на це є непогані шанси.
– Все одно я не розумію більшовиків, котрі твердять, що в колгоспах, порівняно з одноосібними господарствами, вища продуктивність праці, – знову заголосив Дмитро. – Ну за рахунок чого це раптом я краще працюватиму, якщо біля мене буде працювати Іван!?
– Ти не плутай грішне з праведним! – осмикнув молодшого брата старший. – Ми зараз говоримо про порятунок наших шкур, а не про ефективність колгоспів.
Дмитро осікся, усвідомивши, що Іван має рацію, і замовк.
– Я згоден з Іваном, – підтримав старшого брата Данило, – проте й залишатися без хліба – теж не варіант.
– То як нам зробити, щоб і вовки були ситі, й вівці цілі? – задав риторичне запитання Дмитро, переводячи погляд з одного брата на іншого.
– Я думаю, що створювати колгосп, хоча б заради порятунку Васі, та й інших родичів, доведеться, – спробував узагальнити свої думки Данило, – втім робити це потрібно з розумом, хитро: обов’язково продумати форму колгоспу (СОЗ, артіль чи комуна), хто буде в нього входити та з яким майном, які взаємини налагоджувати з МТС, які землі брати в обробку, що сіяти, а також як і кому продавати врожай.
– Ну, ти тут наговорив, – усміхаючись, крутнув головою Іван, – сім верст до небес – і все лісом!
– Лісом чи полем, а якщо всього цього не врахуємо – прогоримо! – Данило з викликом уставився на братів.
– Гаразд, гаразд, – примирливо промовив Іван, водночас радіючи, що Даня вимовив останню фразу ніби від імені всіх родичів, – це я так, для гострого слівця. А якщо серйозно, то ми з Дмитром просимо тебе спочатку допомогти нам розібратися з паперовими та бухгалтерськими справами. Правду кажучи, ми дізнавалися у сусідів, і в принципі з десяток дворів, згодних створити колгосп, на прикметі ми вже маємо. А тебе запрошуємо приєднатися насамперед як бухгалтера. Ну й сім’ю твою, звісно, запрошуємо. Крім того, може і ти когось із надійних господарів загітуєш...
Запис до сільськогосподарської артілі
Данило деякий час ще повагався, остаточно прикидаючи плюси та мінуси такого відповідального кроку.
– Добре, – погодився він нарешті, й підкріпив своє рішення рухом руки, котрим нібито відкидав останні сумніви, – я допоможу вам із організаційними питаннями. Однак давайте не пороти гарячку. Трохи часу, думаю, у нас ще є, а тому спочатку розберемося з процедурами, потім обміркуємо наші дії та, з Божою допомогою, може щось і вийде.
– Ось за це не гріх і випити! – заявив задоволений розмовою Дмитро, потираючи руки та широко посміхаючись.
– Згоден, – Данило підійшов до столу, налив три чарки горілки; одну взяв собі, а дві подав братам. – Підсідайте ближче!
Запрошуючим жестом він показав на стільці.
– За успіх нашої безнадійної справи! – підняв чарку Іван.
– Дай Боже, не в передостанній раз! – підвів межу хазяїн будинку.
Брати випили, причому кожен робив це якось по-своєму. Закушуючи, вони почали обговорювати подальші дії. Поступово розмова перетворилася на жваву, підігріту алкоголем, дискусію. Але одного разу виробивши спільну лінію, чоловіки тепер могли зосередитись на деталях та вести бесіду в невимушеній обстановці.
Незабаром почали з’являтися нові гості. Низка чергових привітань, поцілунків і подарунків дуже втішила Петрика, внаслідок чого веселощі набули свого другого дихання. Свято неухильно наближалося до апогею.
Полонення
7 жовтня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.
Перше, що відчув Данило, виринаючи з небуття – нестерпна різь у плечі. Він спробував простягнути вперед привалену землею закривавлену руку, однак у відповідь страшний біль пронизав усе тіло від маківки до тазу. Чоловік застогнав. Аби хоч трохи притупити страждання, поранений завмер, намагаючись навіть не дихати. Але замість бажаного полегшення до вже усвідомленого болю додалося якесь відчуття жахливого дерев’яного гулу, котрий з усіх боків стискав неначе чужу голову.