Він пошпурляв туди-сюди кісточки рахівниці, щось записав у зошит і замислився. Потім відсунув папери й рішуче вийшов надвір. Насамперед Данило навідався до Дмитра, який жив по сусідству.
– Збирайся, – коротко сказав він братові, – візьмемо з собою ще Василя та підемо на розмову до Івана: треба дещо обговорити.
За стурбованим виглядом Данила Дмитро зрозумів, що справа серйозна. Тому мовчки одягнувся і приєднався до брата.
Незабаром актив колгоспу був у зборі. Мужики розсілися хто де в Івановій кухні.
– Ну, кажи, що у тебе за проблеми? – почав бесіду господар будинку, звертаючись до Данила, котрий виглядав стурбованим.
– Проблеми не тільки у мене, а в нас усіх, – повідомив Данило, – я підбив підсумки діяльності нашої артілі за рік. Все начебто непогано, втім є питання щодо залишків...
– Ти ж казав, що ми повністю розрахувалися з державою, і лишилася ще сила-силенна різного зерна та інших продуктів. Зрештою я й сам це бачу: всі наші комори забиті, ще довелося і до сусідів проситись.
– Авжеж, це так; але в цьому і проблема, – погодився бухгалтер. – Насправді, такого врожаю, як цього року, ми зроду не отримували; а ще й площі збільшились. Зараз у нас є солідні запаси. Проте що з ними робити далі?
– Ти плутаєш грішне з праведним, – пожартував Василь, широко посміхаючись Данилові. – Коли є – це добре; погано – коли нема.
– Я згоден із Васильком! Ця проблема яйця виїденого не варта, – включився у дискусію Дмитро. – Вона вирішується дуже просто: залишити, скільки нам потрібно з запасом, а надлишки продати.
Чоловік поблажливо глянув на Данила, а потім, звертаючись до нього, розвів руками й посміхнувся:
– Ти завжди любиш шукати проблеми там, де їх нема. Чи по-твоєму, нам слід сидіти на нашому зерні, як собака на сіні?
Данило скривився, а Вася з Митею переглянулись і розреготалися. Справа в тому, що у сімейному колі любили періодично підсміюватися один над одним за особливі штрихи характеру. А відмітними рисами Данила, над якими всі жартували, вважалися його перестраховка й ощадливість.
– Ви можете сміятися, скільки хочете, втім я віддавати результати своєї праці за безцінь не бажаю, – огризнувся Данило.
– Сміх – сміхом, але як би потім не кусати лікті, – обсмикнув розвеселілих братів Іван, – я теж думав над цим питанням, і вважаю, що Даня має рацію. Наша улюблена держава приватну торгівлю заборонила, а сама ціни встановила нікчемні...
– Саме так! – зрадів Данило появі однодумця. – Продати державі ми можемо, однак потім на ці гроші навіть половини проданого зерна не купимо. А раптом наступного року неврожай!? Що здаватимемо в рахунок зернопоставок?
Данило (початок 1930-х років)
– Мабуть, у твоїх міркуваннях є раціональне зерно, – погодився Василь, розкинувши мізками. – Зараз люди бояться торгувати зерном навіть за ціною втричі дорожчою за державну; так що продати надлишки нині можливо хіба що державі за безцінь. Водночас якщо ми наступного року не зможемо виконати доведений згори план, то ризикуємо підпасти під примусові реквізиції.
– А можуть згадати і про розкуркулювання "куркулів, котрі зачаїлися", – доповнив думку брата Іван, впритул дивлячись Василеві в очі та ніби натякаючи на зовсім недавнє зарахування його до "ліквідованого класу".
– Чекайте, чекайте, – зауважив Дмитро, який досить довго мовчав, – а де ви збираєтеся зберігати таку прірву зерна й інших продуктів?
– До речі, хороше питання, – задумався Іван, – все це поки що лежить абиде. Але з дня на день можуть піти дощі, а за місяць-другий – сніг і морози. Плюс миші та щури...
– Так, якщо не знайдемо підходящих сховищ – урожай може пропасти, – підтримав думки братів Василь.
– Потрібно провести інвентаризацію наявних комор і підрахувати, скільки чого ми можемо в них розмістити. А для всього, що не вміститься – треба будувати нові склади, – Данило, як завжди, підійшов до питання з бухгалтерської точки зору.
– А я якусь частину зерна взагалі закопав би на чорний день, – обережно вставив Василь.
– І котів треба десь роздобути; нехай стережуть припаси від гризунів, – уніс свою пропозицію Дмитро.
– Ну, оце вже державний підхід, – широко посміхаючись, з’язвив Данило, задоволений результатом розмови.
– На тому й зупинимося, – підвів риску старший брат і за сумісництвом голова артілі.
Увесь наступний місяць головною турботою колгоспників було будівництво сховищ та їхнє заповнення зібраним урожаєм.