Петро теж зібрав усе необхідне. Віднедавна під час зупинок він зондував ґрунт на предмет можливості витратити свої останні 10 карбованців, що залишилися від грошей, узятих вдома. Нині стан його здоров’я суттєво погіршився через тривалий голод, авітаміноз та холод. Хлопець відчував це фізично, звідуючи якийсь ниючий біль у всьому тілі; бачив свої висохлі члени й випираючі кістки. Страшними стимуляторами, котрі підхльостували до негайного залучення будь-яких резервів, служили і трупи, що вивантажувалися з поїзда майже на кожній станції. Адже за час "подорожі" тільки у Петровому вагоні померло вже понад 20 людей, а на їхнє місце поміщали все нових і нових "свіжих" ув’язнених.
«Так, настав час пускати в хід свій останній домашній козир, – остаточно визначився Петро, – але не можна помилитися ні в людині, яка могла б купити їжу, ні у часі стоянки поїзда. Занадто дорога ціна помилки».
...
Проте на перших трьох станціях, потенційно придатних для витрачання грошей, нічого було навіть думати про реалізацію своїх планів. Конвой, що контролював поведінку арештантів, був посилений, з собаками. На одній із цих станцій навіть стався інцидент, внаслідок якого загинув молоденький дуже хворий хлопець. У нього не вистачило сил нести дрова та їжу. Йдучи з поклажею, бідолаха на кілька секунд знепритомнів і впав, за що його нагородили стусанами, зокрема й по голові. Оглушений, хлопець спробував піднятися та дістатися вагона, проте втратив орієнтацію у просторі, пішов не в той бік і був розстріляний охороною "при спробі втечі".
Йося
1931 рік, червень. Томаківка.
Петя попереду всіх вбіг у прохолодну зеленувату воду. Бризки з бурхливою силою виривалися з-під його ніг, подібно до іскор розлітаючись в різні боки. Коли тулуб, котрий рвався вперед, відчув, що втрачає рівновагу, ступні востаннє пружно відштовхнулися від дна, і тіло занурилося у приємне блаженство.
Виринувши, підліток побачив, що друзі наслідують його приклад.
– Федько лов! – вигукнув він, побачивши, як той останнім убігає в річку.
Через мить пацани кинулися врозтіч від щойно призначеного ловлячим, а Петрик, в черговий раз пірнувши, надовго зник з поля зору. З’явився він поруч із місцем, де перед тим був Федір.
– Федю, ти куди поплив?! Я тут! – закричав Петя. Втім об’єкт його знущань тільки мельком відзначив місцезнаходження Петра, одночасно вкладаючи всю свою енергію у спробу наздогнати Васю.
Декілька помахів руками – і Федько відчув, що зачепив свою жертву. Він зупинився та поплив геть, однак Василь не подавав виду і продовжував поводитися так, ніби йому вдалося втекти від переслідування.
– Васько лов! Вася лов! – запищав своїм тоненьким голоском Федя, але його вигуки не мали результату.
– Не впіймав, не впіймав! – заволав у відповідь Васько та для більшої переконливості показав другові язика.
Настала незручна пауза, під час якої погляди всієї групи підлітків звернулися до берега. Там в тіні верби сидів, спостерігаючи за видовищем, їхній штатний третейський суддя – ексцентричний дурник Йося.
Незважаючи на страшну спеку, одягнений він був у своє традиційне вбрання – засмальцьований, із розірваним рукавом синій піджак і такі ж замусолені неосяжні, мабуть, колись білі, штани, підперезані мотузкою. Крізь дірки в штанях на сідниці та гомілці просвічувала шкіра.
Йося був уже немолодим: зморшки неглибокими борознами вкривали його безглуздо усміхнене, безневинне, заросле довгою клапчастою щетиною обличчя. Тепер уже ніхто не пам’ятав, як і коли з’явився цей бродяга серед хлопців. Всім здавалося, що він був у компанії споконвіку. В поведінці Йосі напади навіженості періодично перемежовувалися з періодами просвітлення. Слоняючись, як хвіст, за пацанами, дурник став у групі підлітків чимось на зразок безкоштовного додатку: то забавляв хлопців своїми ідіотськими витівками, то подавав м’ячі та палки, котрі далеченько залітали в процесі гри. Часом він наглядав за хлопчачими речами або виступав носієм істини в останній інстанції при суперечках, а бувало й сам грався разом із дітлахами.
Цього разу, усвідомивши необхідність своєї участі у вирішенні проблеми, Йося збудився та заходився рачки швидко пересуватися до води.
– Гав, гав, гав! Вася лов! Васько лов! – по-собачому прогавкав він, забігаючи при цьому у воду.
Як тільки вода стала заважати йому викрикувати свої вигуки, босяк повернувся на мілину і взявся хапати з дна жмені мулу та кидати їх у Василя, продовжуючи після кожного такого кидка гавкати й повторювати: